Моральні листи до Луцілія
- Автор: Сенека Луций Анней
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Моральні листи до Луцілія». Краткое содержание книги:
Бувай здоров!
ЛИСТ LXX
Сенека вітає свого Луцілія!
Після тривалої перерви я знову побачив твої Помпеї - і перед очима постала моя молодість. Що я робив там юнаком, те, здалось мені, можу робити й тепер, або принаймні робив усе це не давніше як учора. А тим часом, Луцілію, ми пропливаємо наше життя. Як у морі, за словами нашого Вергілія, «і землі, й міста відступають»(1), так у тому потоці невтримного часу я вже поховав за обрієм спочатку дитинство, потім юні літа, опісля ту пору, що на межі між ними,- що поміж юністю і старістю, врешті,- найкращі роки самої старості; недавно ж замаячів переді мною кінець, спільний для людського роду. Ми дивимось на нього -- яке безглуздя! - як на урвище, а це - гавань, якої іноді мусимо шукати самі, але відмовлятися від неї не повинні ніколи. А якщо когось і приб'є туди хвиля ще замолоду, то нарікати на це - все одно що скаржитись на достроково закінчене плавання. Одного, як сам знаєш, то якісь незрозумілі вітри, мов забавляючись, надовго затримують у морі, то безвітря норовить занудити цілковитою тишею, другого, навпаки, впертий подув жене з такою швидкістю, мовби сам себе хотів випередити. Отаке й з нами: одних людей життя вмить загнало туди, куди все одно б їм довелося прийти, хоч би як гаялись у дорозі, інших таки добре намордувало й виснажило. Врешті, ти знаєш, не завжди варто так цупко триматися життя, адже благом для нас є не просто жити, а добре жити. Отож, мудрець живе не скільки може, а скільки повинен жити. Він зважить на те, де йому випало жити, з ким, як, у яких заняттях, одне слово, він завжди думає про те, як має жити, а не скільки. Якщо тяготи надто вже пригнічують його, надто скаламучують йому спокій, то він сам себе відпускає на волю і робить це не в крайній необхідності: тільки-но доля почне видаватися підозрілою, він пильно озирається, чи не пора закінчувати. Йому байдуже, чи самому собі заподіяти смерть, чи діждатися її, чи пізніше це станеться, чи скоріше. Він не боїться великої втрати: смішно перейматися втратою того, що тікає од нас крапля по краплі. Чи нині помремо, чи завтра - це зовсім неважливо; чи добре помремо, чи погано - ось що важливо. А добре померти - це уникнути небезпеки прожити погано. Тому-то вкрай боягузливою видається мені відповідь того родосця(2), якого тиран кинув у яму й годував, мов звіра, відповідь на чиюсь пораду взагалі відмовитися від їжі: «Поки людина живе, то повинна жити навіть найменшою надією». Якщо в тих словах правда, то, виходить, життя треба купувати за будь-яку ціну. Хай дійсно вигода буде велика й очевидна, але заради неї я ніколи не зганьблю себе визнанням своєї слабості. Невже радше думатиму про те, що фортуна має повну владу над живим, аніж про те, що вона не владна над тим, хто вміє піти з життя?
Іноді ж мудрець, хоч перед ним очевидна смерть, хоч і знає, яку страту йому визначено, не докладатиме до неї рук. Нерозумно шукати смерті зі страху перед смертю. Кат надійде - чекай! Навіщо його випереджувати? Яка потреба брати на себе жорстокість, якою має зайнятися інший? Чи ти заздриш своєму катові, чи жалієш його? Міг же Сократ відмовитись від їжі й закінчити життя голодом, а не отрутою, але він провів тридцять днів у в'язниці, чекаючи на смерть,- ні, не з тією думкою, що, мовляв, усе ще може трапитись, не тому, що в такому довгому проміжку часу чимало товпиться надій,- а щоб не порушити законів, щоб і наостанку друзі могли натішитися бесідою з Сократом. Та й що б могло бути безглуздішим, ніж нехтувати смертю, а трутизни - боятися? Скрі-бонія(3), поштива жінка, була тіткою Друза Лібона(4), юнака настільки загонистого, наскільки благородного: він мітив так високо, як ніхто не міг би ні в тодішній, ні ще в якийсь інший вік. Так-от, коли його вже хворим винесли з сенату на лектиці, майже без супроводу (всі близькі безчесно відступились од нього, вважаючи його вже не тільки засудженим, але й страченим), він став міркувати, як тут бути: самому заподіяти собі смерть чи вичікувати на неї. Тоді Скрібонія: «Яка тобі,- каже,- приємність брати на себе чужий обов'язок?» Але не переконала його. Друз таки покінчив з собою, та й не без причини: якщо засуджений ворогом до страти на третій чи то на четвертий день усе ще живе, то він зайнятий мовби вже не своїм, а чужим ділом.
Отже, годі винести загальний суд про те, як ми повинні вчинити, коли якась незалежна від нас сила розпорядиться про нашу смерть: маємо відразу прийняти її чи ждати на неї; чимало є такого, що може потягти нас і в один, і в другий бік. Якщо одна смерть пов'язана з муками, інша - проста й легка, то чому б не подати руку останній? Для того, аби було чим плисти в море, вибираю корабель; щоб мати де жити,- будинок. Чому ж перед тим, ніж відійти з життя, я не мав би сам вирішити, в який спосіб померти? Врешті, якщо життя не завжди тим краще, чим довше, то смерть завжди тим гірша, чим довша. Ні в чому нашій душі ми не повинні догоджати так, як у смерті: куди намірилася, хай туди й виходить. Чи то вона поривається до заліза, чи до зашморгу, чи до якогось напою, що розливається по жилах,- не стримуй її, аби лиш порвала рабські пута. Коли йдеться про життя, ти повинен подбати, щоб його схвалювали інші, а коли про смерть,- то лише ти сам: найкращою є та смерть, яка тобі до вподоби.