Смерть Верґілія

— Почитай, — попрохав він і, щоб краще бачити, підсунув ближче до себе тарілку зі свічкою.

Може, це — все ж таки батьківський дім? Чи не менший це брат? Тоді чом же серед живих нема матері, коли живий Флак? Чому їй, геть згорьованій, услід за малим довелося піти на той світ? Чи не така сама свічка горіла тоді на столі в напівтемній кімнаті, а за вікном простилались, обрамлені Альпами, м’які мантуанські ниви, і сірий, тягучий осінній дощ усе падав і падав у вечорові сутінки? Він має читати… Ох, читати! Невже ж іще можна читати? Та й чи здатний він узагалі ще читати? Хіба він учивсь коли-небудь читати, бодай по складах? Нерішуче, майже із острахом розгорнув він одного зі згортків, нерішуче, майже із острахом розкотив до кінця його і розгладив, несміливо обмацуючи сам папір, а ще несміливіше — сухі рядки, і з боязким трепетом, гідним недоторканної жертви, провів по них пальцями; але те, що відчув він, були майже докори сумління, тому що було це немов упізнавання, невиразне упізнавання власної праці й колишньої втіхи від неї, та, крім того, й виразне упізнавання, в якому вже не можна зізнатись, яке сягає далеко назад, за межі пам’яті і забуття, туди, де вже нічого не вчаться і не виконують, а лиш виношують плани, надії й бажання; читали не очі його, читали самі пучки, читали, не бачачи літер і слів, безсловесну мову, читали безмовну поему поза поемою слів, і те, що читав він, складалося вже не з рядків, а було неосяжно безмежним обширом з неосяжною безліччю напрямків, і в ньому речення й фрази не низались одні за одними, а, неосяжно перетинаючись, накладались одні на одних, і були це уже не речення й фрази, а невимовности храми, це був храм життя, храм сотворіння світу, замислений на порозі знання. Про невимовне читав він, про краєвид невимовний і про невимовне дійство, про світ долі, де не було вже ніякого творення і де творення світ опинився, мов якась випадковість, і, хоч би де поставав тут цей створений світ, що його він колись так хотів і повинен був відтворити, хоч би в чому цей світ виявлявся, повсюди, де перетиналися хвилі і кола речень та фраз, там поставала, спричиняючи свари, і битви, і жертви криваві, нежива, застигла війна, в якій люди-мерці воювали одне проти одного, там не було вже богів і поставав уже божий розбрат, там не було вже імен і поставало безіменне убивство, яке коїли привиди, ці нагі імена, коїли на забаганку долі, що тримає в руках всіх богів, коїли в мові, коїли мовою, на забаганку мови, яка кінця-краю не має, мови, в чиїй невимовності, що над богами панує, — одвічний початок і одвічне завершення долі. Його кинуло в дрож. І хай він читав не очима, але все ж таки відвів погляд від згортка, як той, хто далі читати уже не бажає.