Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Смерть Верґілія
Смерть Верґілія - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Смерть Верґілія

Электронная книга - «Смерть Верґілія». Краткое содержание книги:

Герман Брох (1886–1951), поряд із Францом Кафкою та Робертом Музілем, належить до трійці найвизначніших австрійських письменників XX ст. Цей видатний представник філософської прози не дістав достатнього визнання за життя і лише згодом увійшов в історію європейської літератури. «Смерть Верґілія» — вершинне досягнення Броха, твір хрестоматійний. До цього роману, позначеного впливом поетики Дж. Джойса, письменник ішов усе своє життя. Після публікації першого — англійського — перекладу «Смерти Верґілія» сам Брох назвав свій роман «майже неперекладним». Це — розповідь про останні вісімнадцять годин життя смертельно хворого автора «Енеїди», який перший у світовій літературі провістив прихід Бога Ісуса й настання християнської доби. Верґілій проводить ніч і частину дня у роздумах і спогадах, що їх змінюють напівмаренні видіння, переглядає пройдений шлях, переоцінює доти непорушні засади.
Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).
1 ... 76 77 78 79 80 81 82 83 84 ... 205
Перейти на страницу:

— «Енеїду» спалити!

— Батьку!

Страшний переляк, що пролунав у цьому вигуку, він сприйняв — і досить слушно, либонь, — як протест проти наміру цього свого, і невдоволено мовив:

— Не називай мене батьком; тут Авґуст пильнує, це він тут пильнує за Римом, його називай батьком, а не мене… не мене… Поет — він не з тих, хто пильнує.

— Рим — це ти.

— Про таке кожен хлопчик мріє; мабуть, колись мріяв і я… Але я просто вживав імена, римські імена.

Хлопчик помовчав, але потім зробив щось досить-таки несподіване: із трохи незграбною селянською спритністю він ухопився, мов за в’язову гілку, за один із ріжків канделябра, підтягся, відламав одну із погаслих свічок і припалив її від пломінця лампади. Що він намислив? Та, перш ніж знайшлось яке-небудь пояснення, хлопчик накапав у порожню тарілку воску, поставив на нього недогарка й опустився навколішки перед скринькою із манускриптом.

— Хочеш узяти поему? Я зараз подам її…

Чи не малий то Верґілій стоїть там навколішках? Або Флак, менший брат? Вони часто так гралися, навколішках стоячи, — то в парку під в’язом, то біля коробки із іграшками. Але хто він, цей хлопчик? Ось ремінці на скриньці, різко ляснувши, відстібнулися, шкіряна накривка, тихо й м’яко зітхнувши, відкинулась, і зсередини повіяло духом паперу і шкіри, повіяло давнім, невиразно-знайомим, м’яким шурхотінням пера на папері, і в утробі цього умістища показавсь манускрипт — краї згортків, рівненько складених, згорток до згортка, пісня до пісні, рівненькі ряди, знайома, знадлива і заспокійлива картина минулої праці. Хлопчик дбайливо дістав кілька згортків і поклав їх на постіль.

— Почитай, — попрохав він і, щоб краще бачити, підсунув ближче до себе тарілку зі свічкою.

Може, це — все ж таки батьківський дім? Чи не менший це брат? Тоді чом же серед живих нема матері, коли живий Флак? Чому їй, геть згорьованій, услід за малим довелося піти на той світ? Чи не така сама свічка горіла тоді на столі в напівтемній кімнаті, а за вікном простилались, обрамлені Альпами, м’які мантуанські ниви, і сірий, тягучий осінній дощ усе падав і падав у вечорові сутінки? Він має читати… Ох, читати! Невже ж іще можна читати? Та й чи здатний він узагалі ще читати? Хіба він учивсь коли-небудь читати, бодай по складах? Нерішуче, майже із острахом розгорнув він одного зі згортків, нерішуче, майже із острахом розкотив до кінця його і розгладив, несміливо обмацуючи сам папір, а ще несміливіше — сухі рядки, і з боязким трепетом, гідним недоторканної жертви, провів по них пальцями; але те, що відчув він, були майже докори сумління, тому що було це немов упізнавання, невиразне упізнавання власної праці й колишньої втіхи від неї, та, крім того, й виразне упізнавання, в якому вже не можна зізнатись, яке сягає далеко назад, за межі пам’яті і забуття, туди, де вже нічого не вчаться і не виконують, а лиш виношують плани, надії й бажання; читали не очі його, читали самі пучки, читали, не бачачи літер і слів, безсловесну мову, читали безмовну поему поза поемою слів, і те, що читав він, складалося вже не з рядків, а було неосяжно безмежним обширом з неосяжною безліччю напрямків, і в ньому речення й фрази не низались одні за одними, а, неосяжно перетинаючись, накладались одні на одних, і були це уже не речення й фрази, а невимовности храми, це був храм життя, храм сотворіння світу, замислений на порозі знання. Про невимовне читав він, про краєвид невимовний і про невимовне дійство, про світ долі, де не було вже ніякого творення і де творення світ опинився, мов якась випадковість, і, хоч би де поставав тут цей створений світ, що його він колись так хотів і повинен був відтворити, хоч би в чому цей світ виявлявся, повсюди, де перетиналися хвилі і кола речень та фраз, там поставала, спричиняючи свари, і битви, і жертви криваві, нежива, застигла війна, в якій люди-мерці воювали одне проти одного, там не було вже богів і поставав уже божий розбрат, там не було вже імен і поставало безіменне убивство, яке коїли привиди, ці нагі імена, коїли на забаганку долі, що тримає в руках всіх богів, коїли в мові, коїли мовою, на забаганку мови, яка кінця-краю не має, мови, в чиїй невимовності, що над богами панує, — одвічний початок і одвічне завершення долі. Його кинуло в дрож. І хай він читав не очима, але все ж таки відвів погляд від згортка, як той, хто далі читати уже не бажає.

1 ... 76 77 78 79 80 81 82 83 84 ... 205
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)