Чинність і дія кримінального закону в часі

Так, наприклад, відмова в КК України 2001 року від поняття особливо небезпечного рецидивіста зумовила перекваліфікацію злочинів, вчинених особами, які мали такий статус. В пункті 9 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень КК України законодавець спеціально вказав, що “з дня набрання чинності цим Кодексом не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до статті 26 Кримінального кодексу України 1960 року. Якщо ці особи продовжують відбувати призначене їм покарання, то вироки судів щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпечними рецидивістами. У разі потреби змінюється кваліфікації вчинених ними злочинів, а також зменшується покарання відповідно до частини третьої статті 74 цього Кодексу”. Тобто, якщо, наприклад, під час чинності КК України 1960 року особливо небезпечний рецидивіст вчинив крадіжку (каралася, відповідно до частини 4 статті 140 КК України позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна), то з набуттям чинності КК України 2001 року його діяння, за відсутності інших кваліфікуючих ознак, має бути перекваліфіковане за частиною 1 статті 185 цього Кодексу (санкція: штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років).

В окремих випадках “відпадання” кваліфікуючої ознаки може потягнути припинення кримінальної справи з інших підстав, не пов’язаних з питаннями чинності і дії кримінального закону в часі. Так, наприклад, нечітка редакція частини 1 статті 19 КК України 1960 про поняття співучасті дозволила Пленуму Верховного Суду України дати роз’яснення, що “дії учасника групового зґвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 117 Кримінального кодексу (частина 3 статті 152 КК України 2001 року – Ю.П.) і у тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності”[529]. Відповідно ж до статті 26 КК України 2001 року в подібних випадках співучасть відсутня. Тому, якщо під час чинності КК України 1960 року особа, яка є суб’єктом злочину, і неосудний чи малолітній разом вчинили зґвалтування, що кваліфікувалося за частиною 3 статті 117 названого Кодексу (за ознакою вчинення злочину групою осіб), то після набуття чинності КК України 2001 року скоєне суб’єктом злочину підлягає перекваліфікації за частиною 1 статті 152 цього Кодексу, за якою він може підлягати відповідальності лише за наявності скарги потерпілої. Відсутність же такої скарги є підставою відмови в порушенні або закриття порушеної кримінальної справи (пункт 7 частини 1 статті 6 КПК України).