Коротка історія семи вбивств

Ніна Берджесс

ільки-но мені сказали, що вхід відкрито лише для наближених і для гурту, як ззаду під’їхав пацан на зеленому, як лайм, скутері. Він з’явився тої ж миті, як підійшла я; не глушачи мотора, мовчки вислухав наш короткий діалог з охоронцем і натиснув на газ, ні словом не перемовившись із самим охоронцем. «Це що, передача чи доставка?» — спитала я, та охоронцеві було геть не смішно. Відтоді як рознеслася звістка про концерт за мир, охорона тут стала щільнішою, ніж у кортежі прем’єр-міністра. «Або в трусах у черниці», — сказав би мій останній бойфренд. Вартового на вході недавно змінив інший. Про концерт за мир чула не тільки я, а й, мабуть, уся Ямайка, тому я чекала побачити тут справжню охорону чи поліцію, але аж ніяк не таких людей, чий вигляд породжував запитання: може, варто стерегти вхід саме від них? Ситуація ставала критичною.

Може, воно й на краще, бо, тільки-но я вийшла з таксі, та частина мене, яку я відрубую після ранкової кави, озвалася: «І на що ти тут розраховуєш, дурепо довгонога?» Чим хороший автобус: слідом за ним під’їздить інший, готовий забрати тебе відразу ж, щойно ти втямила, що помилилася. А таксі просто зриває тебе — і все зникає. Треба хоча б прогулятися, бо, прокляття, нічого ліпшого на думку все одно не спадає.

Мій район Гейвендейл — це не Айриштаун, та все ж він ближче до центру, і нехай його й не назвеш безпечним, однак і вбогим назвати не можна. Тобто: це не гето. Вагітних не ґвалтують на вулиці, не чути дитячих криків, як це день у день трапляється там. На гето я встигла надивитися, поки мешкала з татусем. Кожен живе на своїй власній Ямайці, і хай я буду проклята, якщо ту можна назвати моєю. Минулого тижня, десь між одинадцятою вечора і третьою ночі, на мого батька, в його ж домі, напали троє. Моя мати завжди в усьому вишукує знаки та чудеса, і недавня газетна замітка про те, що бандити перейшли межу Гаф-Вей-Трі[57] й почали вибирати цілі на околицях міста, здалася їй дуже поганим знаменням. Комендантську годину ще не скасували, і навіть порядні люди з околиць мусили певний час, шість-вісім годин, перебувати вдома — інакше тебе схоплять. Минулого місяця містер Джейкобс, сусід через чотири будинки, повертався додому з нічного чергування, і поліція зупинила його, кинула у свій фургон і запроторила до буцегарні суду в справах, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї. Він би й досі був там, якби мій татусь не знайшов суддю і не розтлумачив йому, що це відверта дурість — кидати за ґрати пристойних законослухняних громадян. При цьому всі делікатно промовчали про те, що для поліції містер Джейкобс надміру темнолиций, щоб вважатися пристойним, попри габардиновий костюм. А потім у наш дім увірвалися ці бандити. Забрали в батьків весільні обручки, всі мамині статуетки з Голландії, триста доларів, усю біжутерію, хоча мама запевняла, що це не коштовності, батьків годинник. Кілька разів вони вдарили батька й зацідили мамі ляпас, коли та спитала, чи знає його мати, що він грішить. Я хотіла була випитати, чи не вчинив він гріха і з нею, та втрималась, натомість лише сказала: «Сова не породить сокола» — убік, наче до когось іншого. Попри невпинні нічні дзвінки, поліція до ранку так і не з’явилася. Полісмен прибув тільки о пів на десяту, коли я сама давно вже була в батьків (до шостої ранку вони мене не турбували). Полісмен занотував заяву червоною ручкою в жовтому блокноті в лінійку. Слово «правопорушник», щоб не помилитися в написанні, він виговорив тричі. Ну, а коли запитав: «Чи буля присутня тама будлі-яка гаресивна зброя?», я вибухнула сміхом, і мати веліла мені перепросити.