Букет улюблених квітів

— Ми вже сьогодні віталися, — зауважила.

— Зайвий раз не завадить, — усміхнувся чоловік. — Моє ім’я Слава. А ваше?

— Марина.

— Вам подобається робота? — запитав він.

— А чи у мене є вибір? — стенула плечима жінка. — Де платять вчасно, там і працюю. А ви до нас у відрядження?

— Можна й так сказати.

— Сподобалося наше місто?

— Не встиг усе оглянути, — відповів Слава й схаменувся: у паспорті зазначено місце народження, тому жінка могла знати, що він тут народився. — Покажете мені найцікавіше?

— Не смішіть мою голову, — всміхнулася Марина, і чоловік зауважив, що у неї приємна та щира усмішка. — У нас тут нема нічого особливого.

— Музей, парк, скульптури, щось та є?

— Парк, де росте кропива, вища за ваш зріст. Можу показати!

— Ось і добре! О котрій ви змінюєтесь?

— Пізно. О десятій вечора.

— Тоді я вас проведу додому, а ви покажете мені бодай вулиці містечка.

— Не відмовлюся, — сказала Марина. — У сусідньому райцентрі, що від нас за двадцять кілометрів, таке жахіття було!

— І що ж там трапилось?

— Маніяк убив чотирьох молодих жінок. Ще й уквітчував їхнє волосся. Уявляєте?!

— Його спіймали?

— Так, але подейкують, що ув’язнили не того, кого треба, а справжній убивця все ще на волі. Знаєте, як це у нас буває? Отримали наказ згори негайно піймати вбивцю, щоб не було паніки серед населення, от і посадили першого-ліпшого.

— Але ж убивств після того не було вже?

— Тиждень тому його прикрили, та що, як маніяк відсиджується у своїй норі, а потім знову вийде на полювання. Ми всі тут страху натерпілися! За що вбивав — нікому не відомо. Причому не ґвалтував, а лише вбивав, розпускав волосся та прикрашав його ліліями.

— Ліліями? Чому саме ними?

— А хтозна? Хворий на голову, напевно.

— Не хвилюйтесь, я вас проведу й обороню від маніяка, — усміхнувся чоловік.

— Добре. Я чекатиму на вас о десятій, — промовила Марина й дістала журнал, у якому почала робити якісь записи.

Чоловік зрозумів, що розмову закінчено. Він піднявся у свій номер, іще раз, про всяк випадок, переглянув на мобільнику вхідні дзвінки. Минуло два дні, а Тамара йому так і не зателефонувала.

— Зачекаю ще добу-дві, а потім сам спробую з нею зв’язатися, — вирішив він.

Слава з Мариною неквапливо йшли вулицею вечірнього міста. Денна спека спала, і на вулицях було людно. Матусі котили візочки, дітлахи бавилися на дворових майданчиках під пильним наглядом бабусь, хтось поспішав додому з дачі, несучи кошики та сумки, від яких линув приємний запах огірків, цибулі та свіжого кропу, прогулювалися пари закоханих, і голосно сміялася молодь. Слава час від часу поглядав на свою супутницю, думаючи про те, що її риси обличчя йому знайомі, а Марина розповідала про своє місто.