Букет улюблених квітів

— Не повіриш, але мені байдуже, що буде потім. Важливо, що я зараз щаслива, як ніколи! І до речі, ми з ним не спимо.

— Ще не час? — усміхнулася Тамара.

— Не знаю. Нічого не знаю, крім того, що хочу чути його голос, бачити, йти з ним поруч. У мене дах знесло від нього!

— Дивися, щоб не помилилася, бо що більше закохуєшся, то важче забувати.

— Я його ніколи не забуду. Правда! Бувай! Зустрінемось, усе розповім.

— Щасти! — побажала Тамара на прощання.

Вона відразу набрала номер Анатолія. Виклик ішов, але чоловік слухавку не брав. Тамара знала, що слідчий не завжди може відповісти на дзвінок.

«Передзвонить пізніше», — подумала Тамара.

Вона прихопила мобільний із собою на кухню, і вже коли сніданок був готовий, спробувала ще раз зв’язатися з Анатолієм. Цього разу той скинув виклик, і жінці не лишалося нічого, як чекати на його дзвінок.

Прокинулися хлопчаки, і Тамара їх нагодувала. Сама їсти не стала — було тривожно на душі. Якесь сум’яття, що підкралося нізвідки, змушувало жінку почуватися напружено. Жінка взялася до прання, бо за прогнозом синоптиків насувалися дощі, а вона хотіла випрати постільну білизну й устигнути просушити її у дворі. Діти подалися на стадіон поганяти м’яча, і Тамара зосталася вдома сама. На кожен звук жінка знервовано здригалася. Вона не могла собі пояснити, що з нею відбувається, чому вся як натягнута тятива.

— Щось має трапитися, — нашіптував їй хтось невидимий. — Чекай на біду!

— Ні! Я так не можу! — ладна розплакатися, Тамара кинула в тазик випрану ковдру.

Обізвався мобільний, і на звук його мелодії Тамара підскочила на місці.

— Привіт, Томо! — від голосу Анатолія вона трохи заспокоїлася.

— Ти не відповідав. Щось сталося?

— Так. Схоже, за ґрати кинули справді не того, кого потрібно. Сьогодні вранці у нашому місті вбили жінку. На її грудях лежали лілії.

— Та ти що?! Вбивця на волі? І він уже в нашому місті?!

— Схоже, що так. Тамаро, прошу тебе, не ходи нікуди з дому без потреби.

— Не можу ж я цілими днями сидіти вдома?!

— Убивство скоїли неподалік твого дому, у сусідньому провулку.

— Та-а-к! — протягнула жінка. — Це погано. А за сюрприз я тобі дякую!

— За який сюрприз? — здивовано запитав чоловік.

— За білі лілії в садку! Де ти їх дістав? Це мій улюблений сорт. І найважливіше: як ти зміг висадити квіти так, що ніхто не почув? Перелазив через паркан?

— Я не розумію, про що ти.

Тамарі довелося все пояснити, і це здивувало Анатолія ще більше.

— Томо, я справді не приносив ті квіти. Подумай, кого Барс пропустив би?

— Барс не кидається лише на кількох людей. Марина не приходила, ти — також, сумніваюся, що Галина спромоглася би перелізти через паркан. Тоді хто?

Анатолій помовчав, потім сказав, що не має припущень, хто міг непомітно проникнути в садок, і нагадав, що вбивця на труп жінки поклав також білі лілії.

— То це, що, мені попередження було? Наступна жертва — це я? Але чому?! — запанікувала Тамара.

— Люба, вибач, я мушу бігти, але ти замкнися й нікого стороннього не пускай. Обіцяєш?

— Обіцяю, — майже прошепотіла жінка.

Тамара замкнула хвіртку, але від того спокійніше не стало. Вона допрала, розвісила білизну, протерла пил у кімнатах, але робота не відволікла її від тривожних думок. Вона подзвонила Федькові й запитала, де хлопці.

— Та ми граємо у футбол! Я ж говорив, де ми будемо! — відповів хлопчина.

— Олег з тобою?

— А де ж іще? Мамо, ти чула новину?

— Яку, синку?

— Маніяк у нашому місті. Він убив жінку.

— Так, чула.

— І знаєш, кого заарештували?

— Кого?

— Коляна!

— Того хворого чоловіка?! Та він і мухи не зобидить!

— Це ти ментам скажи!

— Чому саме його затримали? Не чув?

— Хлопці з того провулка кажуть, що Колян намагався її підвести, а потім розклав на грудях убитої жінки квіти. У нього руки були у крові, то його менти й замели, — пояснив Федько.

— Який жах! Колян не міг убити! — заперечувала Тамара.

— Розкажи це своєму Толику!

— Як ти розмовляєш зі мною? Хто тобі дав право так говорити?! — обурилася жінка.

— Вибач, якщо образив, мамо! Бувай! Мені ніколи! — кинув син, і в телефоні залунали гудки.

Тамара набрала Анатолія й почула від нього, що той наразі не має часу.

— Скажи мені лише одне: правда, що Коляна підозрюють у вбивстві?

— Так, це правда.

— Але ж він не міг нікого вбити!

— Триває слідство, і він єдиний підозрюваний. Вибач, мені час бігти.

— Бувай! — промовила Тамара та вимкнула телефон. — «Якесь божевілля!» — подумала вона, прямуючи до будинку.