Слідопит, або Суходільне море
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Серия: Пенталогія про Шкіряну Панчоху #3
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Ілько Корунець
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Слідопит, або Суходільне море». Краткое содержание книги:
Добродій Кеп сказав більше, ніж міг на той час здогадуватися. Джаспер Вестерн якнайкраще догодив Мейбл, і вона надовго запам’ятала лагідну чоловічу турботу молодого матроса у цю першу їхню зустріч. Він підсунув кінець колоди, щоб їй було на чім сидіти, добув для неї смачний кавалок смаженої оленини, приніс ковток чистої води з джерела і, сидячи близько напроти неї, швидко завоював повагу дівчини своїм м’яким, але щирим поводженням — даниною, яку жінка завжди бажає отримати і яка ніколи так не принадна, а тим більше — жадана, як тоді, коли вона іде від юнаків до їх однолітків-юнок, від мужнього до тендітного. Послугування ж молодого Вестерна, як і більшості представників дужчої статі, котрі проводять своє життя, позбавлені товариства статі слабшої, відзначалося такою запопадливістю, щирістю та лагідністю (хоч і без умовної витонченості, брак якої, мабуть-таки, відчувала Мейбл), що ці чарівні якості достатньо замінювали відсутність лоску. Залишмо цих недосвідчених і невинних молодят, щоб вони порозумілися мовою своїх почуттів краще, аніж висловленими вголос думками, і повернімося до гурту, в якому дядечко Кеп з притаманною йому невимушеністю, що ніколи не залишала його, вже став головною дійовою особою.
Чоловіча компанія вмостилася довкола однієї на всіх дерев’яної таці з оленячою смаженею, а в розмові, яка зав’язалася при цьому, проявлялися характери людей, що складали це різнорідне товариство. Індіяни їли мовчки (пристрасть тубільних американців до оленини видається невгамовною), зате двоє білих багато балакали й сперечалися з різних питань, до того ж кожен з них довго й завзято обстоював Свій погляд.
А що той діалог допоможе читачеві краще збагнути подальшу оповідь, не буде зайвим записати його.
— Ви, безсумнівно, знаходите втіху в своєму житті, добродію Слідопите,— вів далі Кеп, коли зголоднілі супутники вже настільки наситилися, що почали копирсатися в таці, вибираючи найсмачніші кусні оленини.— Воно у вас теж повне своїх випадковостей і своїх удач, як і в нас, моряків, от тільки наше — все вода, а ваше — все земля.
— А чого, нам теж трапляється мати справу з водою у наших щоденних мандрах і походах,— заперечив йому білий співрозмовник.— Ми, прості люди прикордоння, вміємо володіти веслом і остями не згірш, ніж рушницею та мисливським ножем.
— Вірю, але чи вмієте ви брасувати реї[13], пускати лот[14], керувати штурвалом[15] і лотлінню[16], відпускати риф-штерт[17] а чи такелаж[18]?Весло — без сумніву річ добра у човні, а яка з нього користь на кораблі?
— Як на мене, то я поважаю всіх людей з їх покликаннями і вірю, що перераховані вами речі мають своє призначення.— Той, хто прожив, як я, серед різних племен, розуміє, які різні бувають звичаї. Так, скажімо, мінги фарбують свою шкіру зовсім по-іншому, ніж делавари, і розчарується той, хто сподівається побачити воїна в одязі скво. Я не надто старий, але вже чимало прожив у лісах і дещо знаюся на людській натурі. Я ніколи особливо не довіряв ученості тих, що мешкають у містах, бо жодного разу ще мені не довелося здибати серед них такого, що умів би без промаху стріляти з рушниці а чи натрапити на слід у лісі.
— Отакої і я думки, добродію Слідопите. До речі, вештаючись там по вулицях, ходячи до церкви щонеділі та слухаючи проповіді, ніколи не станеш чоловіком. Посилайте свого хлопця на океан, якщо хочете відкрити йому очі на світ, дайте йому подивитися, як живуть в інших країнах (я це називаю глянути в обличчя природі), якщо хочете, щоб він зрозумів, хто він і що він. Ось хоча б узяти й мого свояка сержанта. Собою ніби людина як людина, по-своєму не гірша всякої іншої на світі, а врешті — хто він? Піхтура — і більш нічого. Сержант, точніше — не рядовий, але, знаєте, все одно піхтура піхтурою. Коли ще він тільки сватався до моєї бідної сестри Бріджіт, я із свого обов’язку одразу ж розтлумачив їй, хто він та що вона може чекати од такого чоловіка, але хіба ці дівки слухають кого, коли їм хтось запаморочить голову? Правда, сержант нібито вийшов у люди: кажуть, він там неабиякий чоловік у форту, але сердешна його дружина не дожила, щоб побачити це, бо вже чотирнадцять років, як померла.