Слідопит, або Суходільне море
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Серия: Пенталогія про Шкіряну Панчоху #3
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Ілько Корунець
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Слідопит, або Суходільне море». Краткое содержание книги:
— Е-е, ні, тут ви знову помиляєтеся,— заперечив Слідопит, незворушно вибираючи собі на таці найсмачніший кусень оленини,— бо, хоч терпіти мужньо такі тортури до снаги лише червоношкірому, білий теж може конати, та й не один сконав од них.
— На щастя,— промовив Кеп, відкашлюючись (у нього раптом задерло в горлі),— навряд, щоб хто з індіян — союзників його величності — завдавав таких мук будь-кому з його вірнопідданих[19]. Я, щоправда, не так довго служив у флоті його королівської величності, але таки служив, і це щось та важить; що ж стосується каперства[20], то в це діло я вклав чималу частку. Але, сподіваюся, по цей бік озера нема союзних французам дикунів, до того ж, ви, здається, казали, що Онтаріо широке, чи не так?
— Ні, то в наших очах воно широке,— відказав Слідопит, не приховуючи посмішки, яка освітила його засмагле до бронзового відтінку обличчя,— звичайно, воно навряд чи може видатися вузьким, але насправді воно таки вузьке — через ворогів. Онтаріо обмежене берегами, й ворог, який не наважується перепливти озеро, може обійти його берегом.
— Ат! Усе це через ті трикляті прісноводі ковбані! — гаркнув Кеп так голосно, що миттю розкаявся за свою необачність.— Ніхто в житті ще не чув, щоб навіть корсарський чи який там корабель об’їхав навколо Атлантичного океану!
— Може, океан не має кінців?
— А думаєте, має? Ні кінців, ані дна! Народові, міцно пришвартованому до одного з його берегів, нема чого боятися народу, що стоїть на якорі з протилежного боку океану, хай то буде й найдикіше плем’я — за умови, звичайно, що воно не володіє мистецтвом кораблебудування. Так, так, людям, що живуть на узбережжях Атлантичного океану, можна не потерпати ні за свою шкуру, ні за свої скальпи. Там людина може лягти ввечері, сподіваючись прокинутися з чубом, якщо тільки вона не носить перуки.
— А в нас тут не так. Я не хочу жахати дівчину, тому не буду зупинятися на деталях, хоча вона, здається, більше дослухається до Прісної Води, як ми його звемо. Але без тієї освіти, що я набув у хащах, пройти відстань між нами й залогою я вважав би ризикованою подорожжю, як на нинішній стан кордону. По цей бік зараз ірокезів не менше, ніж по той бік озера. Саме з оцієї причини, друже Кепе, і зобов’язав нас сержант вийти вам назустріч і показати дорогу.
— Що?? Невже ці негідники насмілюються крейсирувати під самими жерлами гармат одного з укріплень його величності?
— А хіба гайвороння не наважується підходити до забитого оленя, незважаючи на те, що неподалік перебуває мисливець? Отак просто й ірокези забрели аж сюди: між фортами й поселеннями постійно ходять білі, і, напевне, вони їх висліджують. Щоб виявити цих заброд, Змій весь час ішов проти води одним берегом, а я — другим, тим часом Джаспер, як безстрашний матрос,— а він і є такий,— гнав пірогу річкою. Після того як сержант із слізьми на очах розповів йому, яка в нього дочка, та як він скучив за нею, і яка вона в нього привітна й слухняна, наш юнак, здається, готовий був не те що йти за нею, а один увірватися в табір мінгів.
— Спасибі, спасибі йому! Його готовність допомогти нам заслуговує на подяку, хоча мені здається, хлопець не так уже й важив життям.
— Він тільки ризикував бути забитим з-за куща, коли гнав пірогу проти бистрої течії або коли огинав закрут, не зводячи очей з чорториїв. З усіх ризикованих мандрівок найнебезпечніша, на мій погляд, саме подорож річкою, коли з обох боків повно засідок. І через отакий саме ризик пройшов Джаспер.
— До дідька! Чого ж тоді сержант примусив мене мандрувати сто п’ятдесят миль у такий незвичайний спосіб? Дайте мені відкрите море й ворога, який не крутить хвостом, і я буду битися з ним, як йому хочеться і доки йому хочеться — на далекій відстані а чи борт до борту. Але бути забитим, як сонний заєць,— це, даруйте, мені не до смаку. Якби не Магнітик, я б цієї ж миті повернув вітрила і повів свій корабель назад до Йорка, і хай би воно запалося, це саме Онтаріо з його солоною чи прісною водою!
— Цим справі не дуже зарадиш, друже моряче, бо назад вам дорога довша і не менш небезпечна, ніж до форту. Звіртеся на нас, а ми вже вас або доведемо живими й здоровими, або загубимо свої скальпи.
За тодішнім матроським звичаєм, Кеп скручував увесь свій чуб у довгу косу, яку затягував у шкіру вугра, а маківка в нього була майже лиса, і він машинально погладив і косу, й тім’я, ніби щоб пересвідчитись, що все на своєму місці. В глибині душі Кеп був хоробрий чоловік і не раз спокійно дивився смерті в вічі; щоправда, ніколи вона не поставала перед ним у таких страшних проявах, які оце хоча й скупо, але образно змалював йому співрозмовник. Але відступати було пізно, і йому нічого не залишалося, як удати з себе бравого зайця, хоч у душі він і кляв на всі заставки свого зятя-сержанта за те, що той так байдуже, необачно й безвідповідально завів його у таке скрутне становище.