Лев, Біла Відьма та шафа

Розділ 4

У мармеладному мареві

– Та що ж ти як той в’юн? Відповідай мені прямо – якої ти крові? – підвищила голос королева. – Якщо гном-переросток – то навіщо було голити бороду?

– Ні, ваша величносте, – заперечив вкрай переляканий Едмунд. – Я ще зовсім хлопчик, а у хлопчиків борода щось того… не росте.

– Хлопчик?! – вигукнула здивована королева. – Ти – син Адама?!

Едмунд стояв мовчки, побоюючись знову не бовкнути зайве, бо всі ті питання зовсім збили його з пантелику.

– …Ще й недоумкуватий до того ж, – зітхнула королева. – Скажи нам нарешті, доки в нас не увірвався терпець: чи ти людина, чи ні?

– Так, ваша величносте, – не вдаючись до подробиць, підтвердив Едмунд.

– У такому разі хутко відповідай: як тобі вдалося прошмигнути до наших володінь?

– Я просто пройшов крізь шафу, ваша величносте.

– Через яку таку «шафу»?

– Звичайну платтяну шафу. Я відчинив у шафі двері та раптом опинився тут, ваша величносте, – знизав плечима Едмунд.

– Ага! – промовила королева, скоріше відповідаючи на якісь свої думки, аніж звертаючись до Едмунда. – Двері. Прохід зі світу людей. Отже, це не вигадка. Але ж через ті двері усі наші зусилля можуть піти нанівець. Та нічого, він тут один, з одним я легко впораюсь…

Із цими словами вона підвелася, глянувши Едмунду просто в очі. Очі її спалахнули вогнем, вона здійняла свій жезл і… Едмунд, що з переляку аж закляк, уже приготувався до найгіршого, та раптом, коли він розпрощався з життям, вона змінила гнів на милість.

– Нещасне моє дитя, – мовила вона, і навіть її голос полагіднішав, – ти, певно, зовсім змерз! Мерщій до мене, сідай-но у сани поруч зі мною, я вкрию тебе своєю мантією, і ми з тобою файно побалакаємо!

Хоч як не до серця припали Едмунду її слова, та довелося підкоритися. Він сів у сани біля її ніг, а вона вкутала його зборками своєї хутряної мантії.

– Може, гарячого напою? – запропонувала королева. – Такого, що зігріває?

– Так-таки, так, – швиденько погодився Едмунд, бо від холоду він тільки й міг, що цокотіти зубами.

Де не вискіпалась, зі зборок пишного королівського вбрання з’явилася маленька, нібито мідна, пляшечка. Королева простягла руку і капнула щось із неї на сніг коло саней. У повітрі сяйнула крапля, яскрава, мов той діамант. І що ж? Щойно вона торкнулася снігу, як почулося шипіння, та звідкілясь нізвідки з’явилася дорогоцінна чаша, повна якогось гарячого напою. Над чашею здіймалася хмаринка пари. Вищирившись у подобі на усмішку, гном підняв чашу та з уклоном простягнув її Едмунду. Той зробив лише ковток і одразу почувся краще. Такого солодкого, пінного та густого напою, що зігрівав би до кінчиків пальців, йому досі куштувати не доводилося.