Лев, Біла Відьма та шафа
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Серия: Хроники Нарнии #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-0-00-726943-3, 978-966-14-6876-3
- Переводчик: Игорь Ильин
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Лев, Біла Відьма та шафа». Краткое содержание книги:
– Боже ти мій! – тільки що й вигукнув він.
Розділ 2
Про те, що дізналася Люсі
– Доброго вечора, – чемно привіталася з ним Люсі. Та фавн так завзято збирав свої пакунки, що спершу навіть нічого їй не відповів. Лише впоравшись, він злегка вклонився.
– Доброго, доброго! Пробачте мою цікавість, та ви часом не донька Єви?
– Мене звати Люсі, – відповіла Люсі, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.
– Але ж ви, пробачте за цікавість, дівчинка? – вів далі фавн.
– Звичайно, я дівчинка, – погодилась Люсі.
– І ви, звичайно, людина?
– Звичайно, я людина, – підтвердила Люсі, досі трохи збита з пантелику.
– Просто хотів упевнитися, – промовив фавн. – Який я нетямущий! Але ж я ніколи до цього не бачив сина Адама чи доньку Єви. Дуже радий. Інакше кажучи… – Тут він запнувся, ніби збирався сказати щось інше, аж раптом отямився. – Дуже радий, дуже. Дозвольте відрекомендувати себе – мене звуть Тумнус.
– Дуже приємно познайомитись, пане Тумнусе, – ввічливо відповіла Люсі.
– А дозвольте мені поцікавитись, о, Люсі, донько Єви, – одразу ж запитав Тумнус, – яким чином ви потрапили до Нарнії?
– До Нарнії? – здивувалася Люсі. – А що це – Нарнія?
– Нарнія, як ви маєте змогу бачити на власні очі, – це та сама країна, де ми нині є; країна, що простягається від цього ліхтарного стовпа до величного замку Кейр-Паравель на Східному морі. А ви, мабуть, прибули до нас з непролазних хащів Дикого Заходу?
– Та ні, – зніяковіла Люсі. – А з цього, з гардеробу, що у вітальні…
– Еге ж… – протягнув Тумнус, помітно зажурившись. – От якби я був більш старанним учнем, коли вивчав географію за часів, коли я був ще маленьким фавником, то я б, напевно, краще знався на всіх цих дивовижних країнах. А тепер уже запізно.
– Але ж то ніякі не країни, – Люсі вже ледве втримувалась, аби не пирснути зо сміху. – Це, як би пояснити, – словом, там нині літо.
– Тимчасом, тут у нас у Нарнії зима, – зітхнув Тумнус. – Споконвічна зима. Зима така довга, що якщо ми хоч трохи затримаємось надворі зі своїми балачками, ми неминуче застудимось. А тому, донько Єви з далекої країни з такою привітною назвою Вітальня, де у сонячному місті з такою грізною назвою Гардероб завжди панує літо, чому б вам не піти зі мною і не продовжити цю розмову за чаєм у мене вдома?
– Вельми дякую, пане Тумнусе, – промовила Люсі. – Та, гадаю, мені вже час додому.
– Тут недалеко, ось тільки за ріг завернути, – запевнив її фавн. – Там палає вогонь, можна зробити грінки з сардинками і поласувати пирогом.
– Це дуже люб’язно з вашого боку, – спробувала відмовитись Люсі, – та мені не слід затримуватись надовго.
– Якщо ви, донько Єви, візьмете мене під руку, – немов не почув її Тумнус, – я зможу поділитися з вами парасолькою. Ось, саме так. А тепер ходімо.
І ось вже Люсі йшла лісом хтозна-куди під ручку з дивним створінням, немов вони знали одне одного все своє життя.
Йти і справді виявилося недалеко. Невдовзі вони опинилися у місці, де земля була кам’янистою та вибоїстою; повсюди стирчали скелі, що несподівано переходили у пологі пагорби та вимоїни. Зійшовши з чергового пагорба, Тумнус рвучко звернув убік, немовби збирався пройти крізь скелю, але в останню мить Люсі вгледіла вхід у печеру. Опинившись всередині, вона навіть примружилась від яскравого полум’я. А Тумнус перш за все маленькими кліщами вихопив з вогню жевріючу головешку та запалив лампадку.
– Ось тепер ми не забаримося, – промуркотів він та хутко поставив грітися чайник.
Люсі ще не доводилося бувати у такому затишному місці. Печера, куди її привів фавн, була невеликою; стіни її викладені з рудуватого каміння, і, що найголовніше, вона була сухою та охайною. На підлозі лежав килимок, стояли два маленьких стільці («Один для мене, а інший – для друга», – пояснив Тумнус), невеличкий стіл та шафа. Над каміном висів портрет старого фавна з сірою кудлатою бородою. В одному з кутів Люсі помітила двері, що, певно, вели до хазяйської спальні, а на стіні висіла поличка, заставлена книгами. Доки фавн збирав на стіл, Люсі розглядала книжки, що назвалися не інакше як: «Життя та послання Силена», «Німфи, їх побут та звичаї», «Люди, ченці та лісники – дослідження відомих міфів та легенд» або «Людина: вигадка чи реальність?».