Поміж сірих сутінків

– Я пані Рімене, – відрекомендувалася вона Оні.

Пані… То й вона заміжня. А де ж її чоловік? Мабуть, там, де й тато. Дитина надсадно закричала.

– Ваше малятко – це хлопчик чи дівчинка? – поцікавилася пані Рімене.

– Дівчинка, – кволим голосом відповіла Она. Вона підігнула свої босі ноги, щоб звільнити ще трохи місця. Ноги були подряпані та облиплі грязюкою.

– Їй скоро їстоньки час, – сказала пані Рімене.

Я роззирнулася вагоном. Голова в мене була немов окремо від тіла. У вагон напихали й напихали людей, прийшла і якась жінка з сином мого віку. Мене хтось смикнув за рукав.

– Ти зараз спати ляжеш? – спитало в мене мале дівча з білявим, аж перламутровим волоссям.

– Що?

– Ти сорочку нічну вдягла. Ти зараз спати лягатимеш? – вона показала мені потягану ляльку. – Це моя ляля.

Нічна сорочка. Я досі в нічній сорочці. А Йонас досі в моєму блакитному плащі. Я зовсім забула. Я проштовхалася до мами і Йонаса.

– Нам треба перевдягтися, – сказала я.

– Тут зараз тісно, валізу не відкриєш, – сказала мама. – Та й нема де перевдягатися.

– Ну будь ласка, – попросив Йонас, кутаючись у мій плащ.

Мама спробувала перейти в куток, але це нічого не дало. Вона нахилилась і ледь-ледь відкрила валізу. Засунула руку, стала шукати там щось навпомацки.

Я побачила свій рожевий светр і комбінацію. Урешті мама дістала мою темно-синю бавовняну сукню. Потім стала шукати штани для Йонаса.

– Вибачте, пані, – сказала вона до жінки, яка сиділа в кутку вагона. – Можна з вами помінятися місцями, щоб мої діти могли перевдягтися?

– Це – наше місце! – відрубала пані. – Ми не пересядемо!

Двоє її дочок подивилися на нас.

– Я розумію, що це ваше місце. Ми на секундочку, щоб діти не в усіх на очах перевдягалися.

Жінка нічого не сказала і склала руки на грудях.

Мама штовхнула нас у куток, майже просто на ту жінку.

– Но! – вигукнула жінка, виставивши руки перед собою.

– О, дуже перепрошую. Просто заради пристойності, – мама взяла в Йонаса мій плащ і розгорнула його, як ширму, затуливши нас від сторонніх очей.

Я швидко перевдяглась і затулила Йонаса ще й своєю сорочкою.

– Він впісявся, – сказала одна з дівчат, показуючи на мого брата. Йонас завмер на місці.

– Ти впісялася, дівчинко? – сказала я голосно. – Бідолашна!

Відколи ми зайшли до вагона, температура в ньому зростала й зростала. Моє обличчя огортав сирий запах поту. Ми проштовхалися до дверей, щоб трохи подихати. Поставили валізи одну на одну, зверху сів Йонас, тримаючи вузлик від тітки Реґіни. Мама стала навшпиньки й намагалася визирнути на платформу, шукаючи очима тата.

– Ось вам, – якийсь сивий чоловік поставив на підлогу невеликий ящик. – Ставайте на нього.

– Дуже вам дякую! – сказала мама і зробила, як він пропонував.