Поміж сірих сутінків
- Автор: Шепетис Рута
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- Переводчик: Ганна Яновская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Поміж сірих сутінків». Краткое содержание книги:
Ми сиділи колом на підлозі бібліотеки. Один із молодших хлопчиків лежав на спині й смоктав палець. Бібліотекарка гортала книжку з картинками, виразно читала. Я слухала й малювала персонажів у блокноті. Намалювала дракона – і серце закалатало. Він був живий. Я відчула хвилю його гарячого дихання, яка відкинула назад моє волосся. Потім я малювала принцесу, яка тікає, і її золотаві коси тягнуться за нею схилом гори…
– Ліно, ти готова йти?
Я підвела очі. Наді мною стояла бібліотекарка. Усі діти вже розійшлися.
– Ліно, чи все з тобою гаразд? Ти так розчервонілася. Тобі не погано, ні?
Я похитала головою і показала їй блокнот.
– Оце так! Ліно, це ти сама намалювала? – бібліотекарка швидким рухом потягнулася по блокнот.
Я всміхнулася й кивнула.
11
Сонце почало сідати. Мама заплела моє спітніле хвилясте волосся. Я намагалася порахувати, скільки ж годин просиділи ми ув’язненими в цьому ящику, і гадала, скільки нам іще їхати. Люди їли те, що взяли з собою. Більшість ділилася харчами. Дехто – ні.
– Ліно, ота хлібина… – почала мама.
Я похитала головою. Чи справді хлібина й далі лежить на моєму столі?
– У мене немає хліба, – відказала я.
– Ну що ж, – сказала мама і понесла щось поїсти Оні. Мамині губи стислися: вона була розчарована.
Андрюс сидів, підтягнувши коліна до підборіддя, і курив цигарку. Він дивився на мене.
– Скільки тобі років? – спитала я.
– Сімнадцять, – він і далі дивився просто на мене.
– І давно ти палиш?
– А ти хто така, поліцай чи що? – сказав він і відвів очі.
Настала ніч. У дерев’яному ящику було темно. Мама сказала, що нам треба бути вдячними, що двері залишено відчиненими. Я не збиралася ні за що дякувати енкаведистам. Кожні кілька хвилин було чути тупіт чобіт понад вагоном. Мені не спалося. Було цікаво, чи є на небі місяць, а якщо є, то який він. Тато казав: учені вважають, що з Місяця Земля здається блакитною. Тієї ночі я була згодна з ученими. Я б намалювала Землю блакитною, обважнілою від сліз. Де ж тато? Я заплющила очі.
Щось торсало мене за плече. Я розплющила очі. У вагоні стало світліше. Наді мною стояв Андрюс і намагався розштовхати мене носаком черевика. Він приклав палець до губ і кивнув головою вбік. Я озирнулася на маму. Вона спала, туго кутаючись у пальто. Йонаса не було. Я стала роззиратися на всі боки: де ж він? Андрюс знову мене підштовхнув і махнув рукою вперед.
Я встала і стала пробиратися до виходу, переступаючи через людські клунки. Йонас стояв у дверях вагона, притискаючись до одвірка.
– Андрюс сказав, що годину тому прийшов довгий потяг. Хтось каже, що там чоловіки, – прошепотів Йонас.
– Може, там тато?
– А хто тобі про це сказав? – спитала я Андрюса.
– Та нехай, – сказав він. – Ходімо наших батьків шукати.
Я глянула вниз із дверей. На обрії щойно показалося сонце. Якщо тато справді на цьому вокзалі, я хотіла його знайти.
– Я піду й скажу, що змогла дізнатися, – сказала я. – А де той потяг?
– Позаду, – сказав Андрюс. – Тільки ти не ходи. Я піду.
– Але ж як ти знайдеш нашого батька? Ти ж не знаєш, який він! – різко відказала я.
– Ти завжди така люб’язна? – поцікавився Андрюс.
– Може, ви б обоє пішли? – запропонував Йонас.
– Я й сама можу, – сказала я. – Знайду тата і приведу до нас.
– Це безглуздо! Ми гаємо час. І чого я тебе розбудив? – сказав Андрюс.
Я визирнула з вагона. Охоронець був метрах у тридцяти, стояв спиною до нас. Я звісила ноги і тихо спустилася на землю, пролізла під потяг. Андрюс мене перегнав. Раптом ми почули скрик – це стрибнув Йонас. Андрюс схопив його, і ми пірнули під потяг, спробували сховатися за колесо. Енкаведист зупинився й озирнувся.
Я заткнула Йонасові рот. Ми зіщулилися за колесом, затамували подих. Офіцер пішов далі.
Андрюс висунувся на другий бік і помахав нам: вилазьте сюди. Я виповзла. З другого боку нашого вагона був напис російською.
– «Злодії та повії», – прошепотів Андрюс, – ось що тут написано.