Шизґара

Літо тридцять дев'ятого в Польщі видалося сухим та спекотним, картопля вродила дрібна, знати б — так і марудитися не варто: у добрі роки на цій землі майже з кожного куща — мало не відро, а тут з трьох — трохи за половину. Та Левко тим не засмучувався: молоде сильне тіло вимагало руху, і він раз по раз вивертав із землі з-під сухого бадилля невеликі, трішки більші за добру сливу, бульбаки. Піщаний ґрунт батькового городу вже давно забув дощ і пахнув пилом.

Мішків — подумав він — зайвих буде чимало. Хоча, можна в них напхати гарбузи: їх, — невеликі, але добрі, як навмисно калібровані, тверді та янтарні, — усі два десятки він ще зранку позносив на межу. Сонце піднялося й палило так, наче був липень, а не вересень. Повітря прогрілося, й легкий вітерець, що шелестів сухим листям сусідської невисокої — ледь у людський зріст — невдатної через посуху кукурудзи, не приносив жодного полегшення. Сорочка під пахвами намокла й потемніла півкружалами, і йому все частіше доводилося витирати з лоба рясний піт. Пилюга, хоч як він намагався її не здіймати, таки курилася, піднімалася в повітря, сідала на чоло й лишала на полотні рукавів сірі неохайні смуги.

Скільки він уже порався на городі, Левко не знав. Судячи з того, що сонце стояло високо, а він накопував уже п'ятий мішок, час був десь обідній. Варто було лише подумати про обід — одразу з'явився голод і нагадав про свою появу, засмоктавши всередині під грудьми. Хлопець застромив лопату в землю і попрямував до куща бузини на межі, під яким він схоронив свій харч. Він глянув на свої руки, аж чорні від землі, здивувався, як таке може бути: ґрунт на їхній ділянці піщаний, сірий, а руки он які… Він і гадки не мав, як їх тепер мити… Не кисляком же? Раніше, коли вони ходили на город удвох із батьком, той завжди прихоплював фляжку з водою для цього. Він хотів почухати потилицю, вже підніс руку, та вчасно схаменувся — брудна ж! — і тут почув, що хтось біжить стежкою, що вела з містечка до городів крізь невеличкий молодий гайок. Дивно — зчудувався він: кому це закортіло ганяти щодуху по такій спеці?

З приліску вихопилася Зоська й понеслася до нього: коса наполовину розплелася й мотлялася кінським хвостом на всі боки, а груди підстрибували в такт крокам.

— Левку, Левку, тікай, — в три прийоми через задишку промовила вона.

— Куди тікати? Чого? — дивом здивувався він.

— Вони забрали всіх твоїх… Батька. Матір. Дівчат… приїхали на легковику, три мотоцикли з автоматниками, за ними — дві криті вантажівки, і всіх забрали. І Циммерманів забрали… І Гольдманів… З ними був поліціянт тутешній — Збишек, він усіх і виказував… Вони всіх забирають!

— Хто вони, кого — всіх? — перепитав хлопець.

— Німці. Всіх ваших — жидів.[15] Збишек, пся крев, місцевий, усіх знає, він і за тебе питав, а пан Оскар: «Його нема, він до Кракова по доклад[16] поїхав». А той, курва, посміхається: «От і добре, там в ґетто й зустрінетесь». Левку, тобі не можна додому, тікай!