Сповідь

До сповіді

Панотець гапонівської церкви любив вечорами записувати у грубу книгу все, що з ним трапилося. Цю книгу він вів, щоб пригашувати почуття, яке давно невигойно тривожило його душу. Відтоді, якпомерла дружина, з якою не надбав дітей, він жив одинаком. З людьми вдаватись у сокровенні балачки не любив, отож, боячись самоти та довгих вечорів, коли не ставало сили молитися, читати книги чи піклуватися господарством, хапливо поринав у хитросплетіння слів, що рвалися з-під його руки. Тоді йому здавалося, що морок, який наступає на нього зусібіч, не так його турбує. Адже мороком дихали вікна й кутки хат, чорна прірва розхиляла перед ним хащу — злякано запалював по кільканадцять свічок. Наймит давно хропів у комірчині, а панотець прикипав до столу, перед цим зазирнувши у штофа. Мандрував по білому паперовому полі і відчував себе мандрованцем. Писав, аж доки втома не зморювала його до решти; по тому, похитуючись, плуганився до ліжка і падав на нього як підкошений. Довго лежав, дивлячись, як горять свічки, і йому не хотілося їх гасити. Але боявся пожежі, тож вставав, збираючи рештки сили, і чавив вогники долонею. По тому увалювався в чорний морок, сподіваючись, що той прочиститься і почне грати барвами, як це у нього водилося. Тоді спокійно плавав поміж барвистих стьожок; інколи ця гра поєднувалась із грою звуків, і він мав змогу послухати напрочуд заспокійливу музику — це означало, що сьогодні морок він зумів побороти. Вранці ж було йому завжди недобре: боліла голова, тремтіли руки й вуста, мусив похмелитися, щоб дійти до тями.

Цього вечора він писав, може, довше від звичайного. Темінь густим крепом заліпила вікна, і панотець, пишучи, вряди-годи тягся до заповітного штофика, щоб плеснути в чарку палючої рідини. Ковтав і знову брався до пера — писалося легко. Але в якийсь мент незвідана сила примусила його встати з-за столу. Раптом забув, що боїться темряви і що найкраще витримувати щоденний поєдинок з нею в цій освітленій хатині. Перейшов покій і виступив надвір.