Сповідь
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Серия: Філософський цикл #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: ''Радянський письменник''
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Сповідь». Краткое содержание книги:
Вранці я змерз. Потягся в листі, дихаючи парою — в логовище вливалося холодне, вогке повітря. Дерева покрилися легкою памороззю, а небо між гілля сяяло незайманою поволокою. Пливли рідкі, клубенясті хмарки, в одному місці вони закучерявилися, ніби вовна, і я здивовано роззирнувся. Перше, що подумав: все, що зі мною відбулося, таки не сон, зі мною сталося щось страшне, і годі сподіватися — все тільки гра моєї уяви. Але тіло моє відпочило, і я чувся на силі. Життя є життя, подумалося мені, і треба спробувати в ньому жити так, як можеться.
Засмоктало в животі, давався взнаки голод. Не відав, як добуватиму харч, не знав взагалі, як житиму. Лише дихав клубами пари і тремтів од холоду. Земля пахла цвіллю, лежати було вогко. Я виліз із логовища і видряпався з ярка. Тоді струснувся, як струшуються собаки, скидаючи з шерстини прилипле листя. Кров живіше побігла по жилах, я сторожко й уважно роздивлявся навкруги. Було тихо й порожньо. Німо витиналися чорні стовбури дерев, ліс навколо був листяний. Переплетене гілля, безгомінні й непорушні дерева здавалися багатоногим звіром, який навіки угруз у землю, — цей звір, здається, упіймав мене. Ніздрі мої вряди-годи непокоїлися незрозумілими запахами. Відчув гостру тугу, і це підстьобнуло мене — пішов вихилясом між чорні стовбури. Різко заскрекотала сорока, і цей звук ударив, як батогом. Я повернувся й оскалився. Сорока летіла над лісом і потрясала повітря скрипущим реготом. Я побіг. Спершу повільно, тоді швидше й швидше. Незвіданий жах стьобнув мене — здалося, що хтось за мною женеться.
Задихано спинився: від бігу тіло розігрілося, і я вже не тремтів. Навколо стигло безгоміння, пропала десь і сорока, навіть дуби не шелестіли висушеним листям. Голосно тахкотіло серце, очам ставало боляче дивитися — переді мною раптом на всю силу спалахнули вогні із учорашнього весілля. Замиготіли обличчя, усміхнені й хмільні, вони щось безгучно гукали чи співали. Знову весь світ покрився барвистими смугами, і я замотав головою, проганяючи марево. Тоді щось дивне учинилося зі мною: відчув раптом гостру хвилю зненависті. До тих облич, що сміялися з мене, до цих непорушних дерев, до сороки, що полетіла розказати лісовим мешканцям про нового пожильця лісу, а насамперед до себе самого. Я злякався цього несподіваного почуття, і в душі моїй заскімлило.
До сповіді
Панотець гапонівської церкви любив вечорами записувати у грубу книгу все, що з ним трапилося. Цю книгу він вів, щоб пригашувати почуття, яке давно невигойно тривожило його душу. Відтоді, якпомерла дружина, з якою не надбав дітей, він жив одинаком. З людьми вдаватись у сокровенні балачки не любив, отож, боячись самоти та довгих вечорів, коли не ставало сили молитися, читати книги чи піклуватися господарством, хапливо поринав у хитросплетіння слів, що рвалися з-під його руки. Тоді йому здавалося, що морок, який наступає на нього зусібіч, не так його турбує. Адже мороком дихали вікна й кутки хат, чорна прірва розхиляла перед ним хащу — злякано запалював по кільканадцять свічок. Наймит давно хропів у комірчині, а панотець прикипав до столу, перед цим зазирнувши у штофа. Мандрував по білому паперовому полі і відчував себе мандрованцем. Писав, аж доки втома не зморювала його до решти; по тому, похитуючись, плуганився до ліжка і падав на нього як підкошений. Довго лежав, дивлячись, як горять свічки, і йому не хотілося їх гасити. Але боявся пожежі, тож вставав, збираючи рештки сили, і чавив вогники долонею. По тому увалювався в чорний морок, сподіваючись, що той прочиститься і почне грати барвами, як це у нього водилося. Тоді спокійно плавав поміж барвистих стьожок; інколи ця гра поєднувалась із грою звуків, і він мав змогу послухати напрочуд заспокійливу музику — це означало, що сьогодні морок він зумів побороти. Вранці ж було йому завжди недобре: боліла голова, тремтіли руки й вуста, мусив похмелитися, щоб дійти до тями.
Цього вечора він писав, може, довше від звичайного. Темінь густим крепом заліпила вікна, і панотець, пишучи, вряди-годи тягся до заповітного штофика, щоб плеснути в чарку палючої рідини. Ковтав і знову брався до пера — писалося легко. Але в якийсь мент незвідана сила примусила його встати з-за столу. Раптом забув, що боїться темряви і що найкраще витримувати щоденний поєдинок з нею в цій освітленій хатині. Перейшов покій і виступив надвір.