Сповідь

Я спинився. На мене повіяло знайомим духом лісу — ось куди привели мене ноги; темний ліс стояв переді мною чорною стіною, і я раптом злякався його невиміряної порожнечі. Злякався, бо там мене може чекати не одна небезпека; зрештою, чи й справді маю жити у світі дерев? Нехай знайду собі там прихисток, нехай перебуду ніч під чорною покровою сосон; ні, не міг я зараз ні про що думати; втома почала мене долати — ранок мудріший вечора, сказав я собі.

Втягнув у себе вільжисте повітря: запах глиці, грибів, опалого листя — ліс мішаний; запах вогкої землі, глибока тиша, в яку мав увійти, — пішов обережно, роздивляючись навкруги й сторожко прислуховуючись. Відчував у тілі напругу, ніби готувався, що хтось на мене нападе. Ноги безшумно ступали на листя, кожна жилочка в мені тремтіла, а коли озирнувся, не побачив уже міста — жив у світі дерев. Ліг під якимсь пнем і довго прислухався. Вітру не було, а тільки оця безмежна тиша, ніде ані шелесне — все спить і ледь помітно дише, хотів пробити зором цю густу, кошлату, непрозору темінь, але сліпі в мене очі, глухі в мене вуха, тільки ніздрі ловили пряну, терпку вільгу. У глибині щось хряснуло, і я миттю скочив на рівні: здалося мені, що лісом хтось іде. Але це була омана, глухо навколо, темно — ноги знову повели мене; зрештою, треба було десь зупинитися на ніч. Отак я блукав від дерева до дерева, прислухався і стерігся, доки була ще сила. Коли ж утома зовсім повила мені мозок, коли в ногах відчувся зрадливий трем, коли я став боятися, що впаду під першою ж сосною і засну мертвим сном, надибав на ярок. Тут лежало звалене дерево, і я налапав сяке-таке захистя. Нагріб туди листя, наштовхав його писком (похитувало мене від утоми), а тоді заліз під дерево. Тоді відчув, що тіло в мені тремтить. Лежав і трусився, як у пропасниці: мигали в мене перед очима обличчя з весілля, на якому ще нині гуляв, виростало видиво з велетнем і його вівцями, котами, собаками та воронням, дивилися на мене якісь очі: хтось сміявся, реготав, хтось мені щось оповідав, навчаючи, але не міг я розібрати слів; грали музики й танцювала задоволена, сита й напоєна юрба, крутилися барвисті стяжки; плеснув канчуком велетень, а в небі прорізалася їдка блискавка; мене оповивав дим із люльки велетня, і я раптом здивувався, що той дим має запах тлілого листя; я застогнав і заплакав, а потім почав скаржитися, щось прохав і на щось сподівався. Але це вже був сон, хоч у мені не зникала думка: є сни, які не розчиняються, як дим, є сни, у яких ми живемо так само явно, як у житті живому. Це образ світу, перевернутого догори ногами…