Веселий ярмарок
- Автор: Киселев Сергей, Пригорницький Юрій
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Прочее юмористическое
Электронная книга - «Веселий ярмарок». Краткое содержание книги:
До збірника увійшли твори українських радянських письменників, які працюють у жанрі гумору і сатири.
Тут читач знайде прозові та віршовані гуморески, байки, фейлетони, памфлети, пародії, сатиричні мініатюри, що були опубліковані останнім часом у періодиці.
Подумавши, кажу:
— Пі, мила леді. Цілують у нас чужу жінку, коли чоловіка дома немає.
Як зарегоче леді-міледі, аж на стіл упала:
— Їв пас так.
І Довго гомоніло село по тому. Буває, як забарюсь коли районі, леді моя, Галька, натякає:
— Що тобі тепер Галька, як з тією сухореброю мало не поцілувався. А мо', й поцілувався... Недарма ж телеграми з самої Англії надходять...
Де вона взялась на мою голову, та леді! Мало мені свого клопоту, так на тобі ще й міжнародний!
Володимир Бондаренко
ПІДКЛАЛИ ПОРОСЯ
У двері тихенько пошкрябали. Потім до кабінету голови колгоспу Сидора Калениковича Чорноіваненка просунулася схожа на більярдну кулю голова. Голова ця непомітно переростала в шию, а шия — в тулуб.
— Що трапилося, Солохо?— запитав голова.
— Неприємності, Сидоре Калениковичу,— трагічним голосом повідомив Петро Солоха, завідувач ферми.— 3 отієїгрупи, що на спецраціоні, зникло порося за номером вісімнадцятим.
— Як це зникло?
— Я тут збоку,— забожився Солоха,— моя рука без вашого дозволу не підніметься на тих, що на спецраціоні. Це сторож Петро Чуприна не догледів. Звечора я перевіряв — тринадцять їх було, а вранці — лише дванадцять. До речі, цей Петро, як тільки я натякнув про оце нещастя,— і ваш, і мій авторитет почав підривати.
— Як це — підривати?— насторожився голова.
— У присутності доярок висловився, що у вас і в мене голови з «козою», а в нього здорова, і ми зі своїх голів на його голову хочемо щось перекласти. Що саме, я не розібрав, бо доярки зареготали.
— Ти диви, який мудрак! — мовив Сидір Каленикович.— Ще невідомо, у кого голова з «козою». Карбованцем таких карати треба, щоб знали, як колгоспне добро берегти. Тільки от що, критика має бути обгрунтованою. Ти впевнений, що номер вісімнадцятий зник саме цієї ночі?
— Аякже,— підтвердив Солоха.— У мене записано, коли яке порося зникло.
.— Записано то записано,— все ще вагався Чорноіваненко,— а мені чомусь здається, що вісімнадцятого з'їли на іменинах у головбуха Квочки.
— Дозвольте вам заперечити,— мовив завідувач ферми, глянувши у записник, пухкенький, як і щоки господаря.— На іменинах Гавриловича ми з'їли двадцятого номера. Ось, погляньте, у мене значиться: Квочка — 90 кг живої ваги.
— Ти чого з секретними даними носишся? Хочеш і собі, і мені свиню підкласти? Я ж у записках вказую: прочитай, зроби і порви.
— Не турбуйтеся, Сидоре Калениковичу,— гаряче запевнив його Солоха.— Коли що — пожую і проковтну.
— Ну, гляди мені,— попередив голова.— Що там далі?
— Далі дев'ятнадцятий. Пригадуєте ювілей завгара?
— Авжеж,— підтвердив Чорноіваненко.— Завгар на день раніше від мене народився.
— Правильно,— погодився Солоха,— але до ваших іменин вісімнадцятий ще не сягнув кондиції, тому головою наклав сімнадцятий. А вісімнадцятого я тримав до ювілею вашої Степаниди Іванівни. І раптом...
— Та-а-к,— з притиском вирік Сидір Каленикович,— треба кінчати з безгосподарністю. Пиши!
Написалося таке: «За безгосподарність, допущену сторожем Чуприною П. І., вважати, що зникле порося він купив і з'їв. Вирахувати з нього за м'ясо за собівартістю».
Тижнів через два у двері кабінету голови колгоспу знову пошкрябали.
— Неприємності, Сидоре Калениковичу,— прошепотіла кулеподібна голова.
— Та підійди ближче!— наказав Сидір Каленикович.— Які неприємності?
— Та все з отим вісімнадцятим!
— Що — Петро Чуприна кудись накапав?
— Та ні, знайшовся вісімнадцятий. Приходжу сьогодні на ферму, а всі свині в куток збилися. Зирк — а біля корита якийсь гончак. Вуха мало не по землі волочаться, сам аж світиться. Я на нього: «Пішов геть!»— а воно не йде. Коли дивлюся, а в нього хвіст свердликом. Я — до вуха, а на ньому цифра вісімнадцять витаврувана.
— Що — зовсім негодящий?— перепитав голова, згадавши, що за кілька днів до них мають приїхати по досвід.
— Хіба що на мило,— розчарував його Солоха.
— Ну то вивези його подалі від ферми. А то потрапить на очі начальству, всю картину зіпсує.
— Е-е,— зітхнув Солоха,— в тому й заковика, що не можна вивезти. Свинарки його побачили і давай гомоніти: «Як тепер буде з Чуприною? Він же, мовляв, постраждав безневинно».
— Воно так,— сказав Сидір Каленикович,— з Чуприною треба щось робити. Справедливість — над усе. Пиши!
Написалося таке: «За бездоганну роботу по збереженню свинопоголів'я преміювати сторожа Чуприну П. І. поросям».