Королівська дорога

— Розумники, — повторив Перкен. — А вони мають рацію. Існує лише одне, як вважають дурні, «сексуальне збочення» — надмірність уяви та неспроможність отримати задоволення. У Бангкоці, наприклад, я знав чоловіка, якого жінка голого мусила зв’язувати у темній кімнаті, де він сидів годину...

— А далі?

— Цього йому було цілком достатньо. Оце справжнє «збочення»...

Перкен підвівся. «Мабуть, іде спати і слід припиняти розмову...» — подумав Клод. Розтинаючи дим, що піднімався догори, Перкен віддалявся, переступаючи через негритянських дітей, що міцно спали з відкритими ротами серед кошиків. Тепер лише тінь Клода пролягла на палубі. Його випнуте підборіддя було на ній таким самим масивним, як і в Перкена. Ліхтар ворухнувся, і тінь також затремтіла. Що залишиться від цієї тіні й від його тіла через два місяці? Форма без очей, без рішучого й тривожного погляду, цього вечора прояснювала йому набагато більше, ніж цей чоловічий обрис, по якому ступав корабельний кіт. Він простягнув руку — кіт утік. Його знову заполонила настирлива думка. І ще півмісяця жадоби, півмісяця чекання на кораблі й відчуття страху наркомана, позбавленого наркотика. Вже вкотре Клод діставав археологічну карту Сіаму та Камбоджі, яку знав краще, ніж власне обличчя. Він був зачарований великими голубими плямами, якими позначив мертві міста пунктирною лінією — давню Королівську дорогу і погрозливим попередженням: «Пролягає крізь сіамські джунглі». «Принаймні один шанс із двох здохнути там...» — подумав він. Ледь помітні місця стоянок із кістяками малих тварин, залишених біля згаслих вогнищ, — такий кінець останньої експедиції в область, де жили джараї; білий вождь Одендаль, заколотий уночі рогатина

ми людьми Садета під шум поламаних пальм, які свідчили про наближення стада слонів... Скільки ночей доведеться йому не спати, знемагати від утоми й москітів або ж заснути, довірившись пильності якогось провідника?.. Шансів практично нема. Перкен знав цю країну, але нічого не розповідав. Клода одразу зачарував його голос — це була на кораблі єдина людина, яка слово «енергія» промовляла звичайним тоном. Клод відчував: цей чоловік із майже зовсім посивілим волоссям любив те саме, що й він. Уперше він почув його в Єгипті. Стоячи перед великою червоною стіною, той розповідав цікавим і неприязним людям про два кістяки, знайдені (грабіжниками могил — ясна річ) під час останніх розкопок Долини Царів у підземній залі, звідки ведуть галереї з безліччю мумій священних котів. На власному скромному досвіді Клод переконався, що серед шукачів пригод також не бракує дурнів, але цей чоловік чимось заінтригував його. Потім він слухав його розповідь про Майрену — недовговічного короля седангів:

— Гадаю, то був чоловік, який конче прагнув фати свою біографію, так само, як автор грає роль. Ви ж бо, французи, любите чоловіків, які приділяють більше уваги... саме так, тому, щоб ДОБРЕ ЗІГРАТИ РОЛЬ, а не виграти.

(Клод пригадав свого батька, який кілька годин тому написав у Марні: «Мій дорогий друже, зараз використовують право, цивілізацію і навіть відрізані руки дітей. За своє життя я був свідком двох чи трьох випадків справжнього безглуздя. Справа Дрейфуса1 не тільки належить до них, але й значно їх перевищує». Це означало: холоднокровно дати себе вбити при виконанні службових обов`язків.)