Служивий мечник
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Служивий мечник». Краткое содержание книги:
Цей переклад продовжує зухвалий експеримент, розпочатий «Заплотним лицарем»: повість сильно адаптовано у мовному та побутовому відношенні до наших східноєвропейських теренів. Багато імен, географічних назв, титулів, елементів державності та побуту набули цілком українського звучання, подекуди — колориту прилеглих країн, а всілякі «сери» та «лорди» геть зникли з тексту.
Повість друкувалася у складі антологій, тому обкладинка взята з коміксу, створеного за нею ж.
Стежте за перекладом «Пісні льоду та вогню», дивіться останні версії текстів на сторінці перекладача: http://stormlander.kroogi.com/user/gallery.
— Цю річку знали як Клітчасту більш як тисячу років, — мовив старий лицар. — Ще хлопчаком я ловив там рибу, і мої сини теж. Алісанна полюбляла плюхатися на мілині у такі спекотні дні, як зараз.
Алісанною звали його дочку, що померла навесні.
— Саме на берегах Клітчастої я вперше поцілував дівчину. То була моя сестра у перших, молодша дочка мого дядька, з Осгреїв Листопадного Озера. Нікого з них вже немає на світі, навіть її.
Його вуса знову затремтіли.
— Ми не можемо цього так подарувати, панове добродії. Та жінка не отримає моєї води. Я не віддам їй моєї Клітчастої.
— Та гребля міцно збудована, мосьпане, — попередив пан Беніс. — Ми з паном Дунком за годину її не розберемо, навіть якщо лисий малий впряжеться. Знадобляться мотузки, сокири, кайла та з десяток людей. Це тільки для роботи, а ще ж комусь треба буде битися.
Пан Явтух витріщився на щита Малого Лева.
Дунк прочистив горло.
— Мосьпане, тут ще така справа… ми той, натрапили на копачів, ну і…
— Дунку, не надокучай його мосці всякими дурницями, — попередив Беніс. — Ну, повчив я одного тупака чемності, ото і все.
Пан Явтух гостро зиркнув на нього.
— Як саме повчили?
— Та мечем, як іще. Дряпнув трохи по щоці, ото і все, мосьпане.
Старий лицар довго дивився на нього.
— Це ви… це ви нерозважливо вчинили, пане мій. Та жінка має павуче серце. Замордувала трьох чоловіків. Усі її брати померли ще в пелюшках. П’ятеро їх було. Чи шестеро, не пригадаю вже. Вони стояли між нею та замком. Не сумнівайтеся, вона батогами здере шкіру з будь-якого хлопа, що їй не догодить. Але щоб ви самі порізали її людину… ні, такої образи вона не подарує. Це вже напевне. Вона вимагатиме вашої крові, як вимагала Лимової.
— Дейкової, мосьпане, — відповів пан Беніс. — Красно прошу вельможного пана пробачити мені, ви його знали, а я ні, та все ж його звали Дейком.
— З вашої ласки, пане, я можу поїхати до Золотогаю та розповісти князеві Рябину про цю загату, — мовив Дунк. Від Рябина, свого зверхнього володаря, тримали землю і старий лицар, і Червоняста Вдовиця.
— Рябину? Ні, там ви помічі не знайдете. Сестра князя Рябина вийшла заміж за Вендела, брата у перших пана Вимана, тож він є родичем Удовиці. А до того ж він мене недолюблює. Пане Дункане, назавтра ви маєте об’їхати мої села й зібрати усіх повнолітніх чоловіків, що можуть тримати зброю. Я старий, та ще не мертвий. Я покажу тій жінці, що клітчастий лев ще має кігті!
«Аж два», похмуро подумав Дунк, «і один з тих кігтів — я».
На землі пана Явтуха сяк-так животіли три крихітні села: три невеличкі купки хатин, загонів для овець та свиней. Найбільше могло похвалитися септом з однієї кімнатки під солом’яним дахом, де на стінах вугіллям були нашкрябані грубі подоби ликів Седмиці. Жмуд — зігнутий навпіл старий свинопас, який колись бував у Старограді — кожної седмиці очолював у септі поклоніння. Двічі на рік туди навідувався справжній септон, аби відпустити гріхи в ім’я Матері. Простий люд наче й радів, що його звільняють з лабетів гріха, та прихід септона все одно проклинав, бо його доводилося годувати.
Поява Дунка з Яйком їх теж не надто втішила. Дунка у селах знали — якщо не з імені, то хоча б як нового лицаря на службі пана Явтуха — але жодного разу й кухля води не подали. Чоловіки головним чином робили у полі, тому назустріч їм із хатин повилізали жінки й діти, а ще кілька дідів, що вже не мали сил до праці. Яйк віз корогву Осгреїв — клітчастого зелено-золотого лева навстоячки на білому полі.
— Ми прибули зі Стояка скликати до пана Явтуха його вірних підданих, — повідомив Дунк селянам. — Кожен чоловік від тринадцяти до п’ятдесяти років, здатний тримати зброю, має з’явитися до вежі назавтра вранці.
— Це що, війна? — запитала одна кощава жінка, в якої двоє дітей ховалися за спідницями, а ще одне немовля смоктало груди. — Знову чорний дракон нагодився, абощо?
— Немає тут ніяких драконів, ані чорних, ані червоних, — відповів їй Дунк. — Справу вирішують між собою клітчастий лев та павучиха. Червоняста Вдовиця відвела собі вашу воду.
Жінка кивнула, але зиркнула скоса, коли Яйк зняв бриля і став ним обвіюватися.
— Ти ба, в малого катма волосся. Чи він хворий?
— Він голений, — відповів Яйк, надів бриля, повернув Маестра та рушив геть.
Того дня малий мав кепський настрій. Ще й слова не сказав, відколи вони від'їхали. Дунк торкнувся Грома острогами й швидко нагнав мула.
— Чи ти, часом, не образився, що я вчора не став на твій бік проти пана Беніса? — спитав він свого насупленого зброєносця по дорозі до наступного села. — Він мені до душі не більше, аніж тобі, але ж є лицарем. Ти маєш розмовляти до нього, як належить.