Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Покоління «вісімдесятників», яке прийшло в літературу достеменно при кінці соцреалістичної епохи, відчувало не лише сп’яніння від свободи, але ще й певне запаморочення дезорієнтації, коли все навколо змінювалося надто швидко й доводилося воднораз вибудовувати заново систему естетичних вартостей і пріоритетів, повертати цінності (у прямому — заборонені тексти — й переносному сенсі), означувати параметри автентичного національного класичного канону й віднаходити викреслених з того канону попередників, які б стали літературними «батьками» чи «дідами» для ґенерації кінця століття. І в літературній критиці, і в есеїстиці, і в художніх текстах можна виокремити більш чи менш цілісний полемічний дискурс, побачити обриси ще одної дискусії про шляхи модернізації вітчизняного письменства, його нові пріоритети й орієнтації. Чи не всі помітніші письменники вісімдесятих — дев’яностих роздумують про новий статус митця, поета, знову, як і в ранньому модернізмі початку століття, актуалізується проблема вибору між барикадою й вежею зі слонової кістки, між обов’язком перед соціумом та відповідальністю перед мовою. Зречення громадянських зобов’язань відбувається не завжди безболісно, але все ж менш травматично, ніж століття тому, «мужність», як писала Оксана Забужко, виявляється потрібною не для бою, а для творчого усамітнення «в робітні // під лютий гул поблизьких барикад».
Недавнє минуле заперечується рішуче й пристрасно, насамперед відкидається настанова на зображальність, соціальну аналітику, ідеологічну дидактику тощо. Без такого розрахунку з соціалістичним реалізмом ніякий поступ чи оновлення просто не могли б відбутися. Авангардних жестів не бракувало, молоді прозаїки з якоюсь іноді сливе підлітковою бравадою хапалися за табуйовані теми (секс, алкоголь, наркотики, пригоди з повіями…), яких нарешті не викреслювали пильні редактори й цензори, часто демонструючи трохи кумедну — як на кінець XX століття — м’язисту маскулінність, неодмінним атрибутом якої має бути зневага до жінки й добра обізнаність з міцними напоями. Це були симптоми, можливо, що й неуникненної дитячої хвороби, і перебільшувати її загрозу аж ніяк не варто.
Здається, для Оксани Забужко, Євгена Пашковського, Тараса Прохаська (а трохи згодом і для Сергія Жадана та деяких його ровесників) найважливіше (чи найважче?!) було дистанціюватися від шістдесятників. Офіційний соцреалізм ніколи, зрештою, всерйоз не сприймався, натомість поезією Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча захоплювалися, напівзаборонений Гончарів «Собор» став у чомусь знаковим текстом останніх радянських десятиліть. І потрібна була, сказати б, інтелектуальна мужність, щоб відокремити патріотичну газетну риторику й дидактику від мистецтва і визнати, що той таки «Собор» не найкращий навіть у доробку самого його автора, що — абсолютно правильні в сенсі ідеології й водночас безнадійно одновимірні психологічно — ідеальні металурги з ідеальної робітничої Зачіплянки — то аж ніяк не герої, котрі допоможуть пізнати якісь виміри чи грані загальнолюдськи значущого й цікавого, а відтак непроминального, універсального досвіду.