Меч королів

— Це такий театр, де замість розмов — пісні. Балачок герої не ведуть — співають. От і сталася одного разу негода: налетів вітер і здійняв таку хвилю… Король із почтом саме був у Партерені, а я лишився в Люнні: мортири та ґаубиці — не мій фах. Увечері через сильний вітер та хвилю вони не повернулися, от я собі й вигадав: піду, мовляв, подивлюся, що то воно за опера. Пішов. Театр як театр, хіба що стеля — склепінням. Людей у тій опері — аж темно. Шляхта у строях військових і партикулярних, жінки сяють камінням і тілом майже оголеним. Сама опера мені не сподобалася; уяви: здоровенний леґінь із дворучним мечем під музику реве, мов бугай, до свого ворога: «Й-а те-е-е-е-б-е вбй-у-у-у-!». Потім він стоїть, витріщився на ворога, поки грає оркестр, тоді витягає меча й атакує. Та за цей час його вже розтельбушили б і порубали б, як кок на твоєму флагмані тропічну акулу. До речі, недовго лишилося «Лазуровій лілеї» бути флагманом — я заклав новий фреґат, швидкий та потужний. Він буде готовий за півроку — саме до дня посвячення. Переведемо на фреґат Гирея та більшу частину команди «Лазурової лілеї», а «Лілею» поставимо на кренґування та ремонт. Назвати думаю новий фреґат — «Світанкова зоря».

— Чому так? — спитав принц.

— Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, — пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікарові, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув і прошепотів:

— Гидота!

— Пішов ти до опери… — повернувся до історії принц.

— А, в опері, — пригадав адмірал. — Опера, кажу, не сподобалася: нема там життєвої правди. Мелодії непогані: деякі були б чудовим маршем для війська. Герой ходить, меч як заступ тримає, зиркає на всі боки та пісні реве. Невдовзі мені це набридло і я хотів піти, але тут на сцені з’явилася вона. І мені вже не було діла до пісень, оркестру та сюжету. Я дивився на неї, на цю мініатюрну струнку акторку з великими очима та легким волоссям, що падало хвилями по плечах, із дзвінким голосом: в ньому інколи лунали досить низькі ноти, але був він якимось мелодійним і звучним. Коли настала перерва, я дав золотий фатійський коїн старому лакизі, що подавав гостям одягу роздягальні, і вже знав, хто вона і що слід робити за етикетом Фатії. У мене знайшлися для старого ще монети, і після вистави мене провели до її вбиральні, а перед дверима дали кошик, повний дивовижної краси духмяних квітів.

Мундир офіцера військового флоту Королівства Гряди тоді був елегантним — чорний, зі срібними галунами й нашивками (дарма його потім замінили на синій із золотим), та й я був молодим, струнким і красномовним, а наша говірка фатійцям абсолютно зрозуміла…

Її звали Лотта. Вона весело й легко погодилася на побачення, і я запросив її до таверни «Гряда». Кумедні фатійці: вони були переконані, що це — справжня прангівська таверна! Вони були впевнені, що там — прангівська кухня! У тій таверні страви мали з дитинства знайомі назви, але інакший, зовсім невідомий смак! Посуд був схожий на наш не більше, ніж бійка в їхній опері на справжню війну. Хіба що напої — ті справді були привезені з королівства. Їй сподобалося вино «Ночі Ель-Кайри». На величезній тарелі подали тушковану лапу алігатора. Передню.