Меч королів

Тільки тиждень тому принц і адмірал сформували цю ескадру і впровадили нові однострої; всі вирішили, що непогані, а старі моряки визначили — безперечно, кращі.

За моряками — оркестр королівських музик, привезений зі столиці, причандаллям виблискує.

Далі — знать. Чиновна — з Майвани; старовинна, родовита — з Мезуми, з ледь прихованою зневажливою заздрістю дивиться на майванську. А місцеву шляхту (що поробиш, вона теж тут) — ані ті, ані ці не помічають. Та ні, все ж таки, мабуть, тільки удають: презирливо кривляться на костюми — провінційні та надто строкаті, стороняться, носи вернуть.

Гербами відблищала біла кість, а тут — третій стан. Ці — чітко за цехами. Прапори несуть, хоругви якісь… Дари Небесному принцеві. І не надимають щічок один перед одним. Поки ремісники на площу вийшли — голова процесії вже заховалася в соборі. Принц Зульфікар ледве дочекався, поки ноші опустять, — аж кортіло скочити вниз, — але ні, пам’ятає настанови ченців: зійшов повільно й церемонно.

Гудуть барабани, верещать пронизливо флейти, заливаються сопілки.

Поважно — крок за кроком — виступає принц нескінченною білою килимовою доріжкою з хасилойської вовни. Тільки для однієї людини робиться такий килим: для того, хто сьогодні стане Небесним принцом. Це для нього старалися найкращі ткачі королівства. І тільки він пройде цією доріжкою, бо її сьогодні ж поріжуть на килими, які подарують почесним гостям, і ті зберігатимуть їх як дорогоцінну реліквію, принаймні, до коронації наступного Небесного принца.

Довгими сходами дійшов Зульфікар до дверей, зупинився, вклонився і — до собору.

Вміли будувати пращури: гігантське приміщення майже все ховається в сутінках, там горять сотні свічок, а посередині — стовп світла, яскраве коло від того світла, а в ньому — Небесний камінь на постаменті: величезний, завбільшки з гарматне ядро кристал променями грається — малесенькими райдугами на гранях вибухає.

Зульфікар пройшов собором, ступив у світле коло, і одразу музика стихла. Він не бачив гостей у темряві попід стінами.

Старенький сухорлявий чоловічок із рідкою борідкою вийшов назустріч принцеві та звів руки — широкі рукави поповзли донизу. Німа тиша одразу лягла у соборі.

Єпископ Сардар — а це був саме він — заговорив, і принц здригнувся: чекав, як тоді, відразливого скрипу, а почув — грім.

— Браття мої, знесімо молитву!

Шелест прокотився собором: шляхтичі схилили коліно; посполиті — обидва. Єпископ чекав хвилину і загримів:

— Високе Небо, що породило людей! Вклоняюся безконечному мудрому лону твоєму. Вклоняюся зіркам, що запліднили тебе, і молю: