Польовий командир
- Автор: Батурин Сергій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Треант
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Польовий командир». Краткое содержание книги:
— Грамота — не орден і не медаль, — постановила вона, — та все одно — нагорода, треба відзначити. Ти поклич хлопців на вечір, а я зараз…
І вона заходилася парити й шкварити із пристрастю, на яку в ліжку Петренко давно не сподівався…
Не те, щоби Петренчиха була геть байдужою до чоловіка. Навпаки, ревниво помічала, як стріляли очима убік її хороброго прикордонника інші жінки — стерви хтиві, одне на думці! Не сказати, що нехтувала ним, зневажала та не боялася втратити. Ще й як цінувала та неабияк страшилася! Видний, якщо не сказати — завидний, чолов’яга. Не гульвіса, не бабій, вживає — помірно, руки — золоті. На селі, як привозила його до батьків знайомитись, дівки від заздрощів тічними суками мало не завили: «І де вона собі такого сокола знайшла?»
А таки справді — сокіл: ставний, лицем чистий, чуприна хвацька… І форма військова пасує… Жити б та тихо радіти. Та от біда — нелюб… А що було робити, як їй було тоді вже двадцять п’ять, а всі подруги давно заміж повиходили? Пішла за того, хто кликав, хвалити Бога, що не бридкий трапився… Перемелеться, мовляв, — злюбиться. Таки перемололося, та щось не злюбилося…
Усупереч передбаченням пані прапорщиці, друзяки її благовірного ввечері не перебрали, не горлали «Ой, чий то кінь стоїть» та «Маруся, раз-два-три-калина», не обговорювали пристрасно, як усі мужчини напідпитку, свою роботу. Культурненько посиділи та й розійшлися. Лише наостанок, прощаючись, старшина застави Вонсович сказав господареві слова, що закарбувалися в душі Валентини надовго: «Твій-то „хрещеник“ он якою зіркою став. По телевізору щодня показують… Тобі, Петю, за нього не те що грамота — медаль належала».
Провівши друзів до дверей, прапорщик перехилив ще чарку, загриз її маринованим хрустким огірком та, збираючи посуд, клацнув пультом — для годиться.
…З екрану його «похресник» Шульженко сипав сумішшю українських та російських слів у якомусь ток-шоу. Що він говорив, було неважливо. Його подавали як зірку, а тим (хто не знає!) необов’язково виголошувати пророцтва чи глибини філософської думки, головне — світити фейсом по всіх каналах та впевнено віщати, бажано — ще й зв’язно. А от свої віщі передбачення вголос ректи нікому взагалі не варто: пророкам у власній хаті ніколи не вірять, а на чужині для них роботи за фахом немає, є одна лише — підлоги мити. Отож мовчи, навіть якщо ти — перший провидець і щось таке особливе знаєш; а якщо клепка є, то спробуй скористатися своїм знаттям собі ж на користь…
Той, хто не так давно стояв перед Петром Петренком переляканий, брудний та зачуханий, тепер із задоволенням красувався перед камерами, а на лацкані в нього хвалькувато виблискував високий державний орден.
«Медаль, кажеш, належала», — гмикнув прикордонник і поніс тарілки на кухню.
Розділ 5. Миколчині дороги
(задовго до основних подій)
…Микола Шульженко радісно пізнавав забуті, здавалося, назавжди українські слова, чувані лише в дитинстві від бабусі, намагався їх запам’ятовувати й частіше вживати. Мовою тоді в їхній Переяславці, що у Хабаровському краї, послуговувалися лише дуже старі люди, діти тих, хто переїхав колись до Зеленого Клину з Полтавщини, Київщини та Катеринославщини; вже покоління Миколиних батьків говорило російською, котра, втім, рясно пістрявіла українськими словами. Шульженкові ж однолітки й ті слова розгубили. Та й то: де б навчилися, як ані школи тобі української, ані газети, а радіо та ТБ акали та ґекали суціль по-московському? Проте далекосхідні переяславці — Шульженки, Лученки, Лаєнки, Пастушенки, Бабенки, Завгородні, Орленки та навіть Москаленки — не забули, звідкіля вони вийшли, й народу свого не зреклися. По сусідніх же селах та селищах колишніх українців аж так добряче розбавили й перемішали з іншими переселенцями, що вони й самі стали вважати себе росіянами: «А вот так ето: батя с мамашей, те — да, хохли, а я нєт, я — русскій, і ето факт!» Сусіди — з колишніх рязанських чи калузьких — цей факт охоче визнавали під час переписів населення, а от, збираючи врожай, заздрісно косували за межу на ділянки «фактічєскіх русскіх»: «У мєня нє растєть, а у него вона кака картоха! І то: йон же хахол!»
…Нічого цікавого в Шульженковому житті перші п’ятнадцять років не відбувалося: закінчив восьмирічку в рідному селищі досить добре, у футбола грав, батькам допомагав, по тайзі шастав із друзяками. Словом, усе як у всіх. Так би й скнів у тій Переяславці, якби не наважився документи в Хабаровськ до технаря подати. На іспити поїхав без особливих сподівань — так, думав, спробую, а там видно буде. За тими городянами не протовпишся.