Лисовичі: хроніка галицького приходства
- Автор: Михайлів О.
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Український Літературно-Мистецький Клюб Нью-Йорку
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лисовичі: хроніка галицького приходства». Краткое содержание книги:
Дідусь перед престолом стоїть, такий урочистий і поважний, співає гарним ще, хоч старим голосом, не даром він колись у богословськім хорі співав, а нині ще, як затягне «Круг містечка Берестечка», то плакати хочеться.
Дяк також гарно співає на хорах, дяк молодий, у Перемишлі школений, культурний. Але все враження від його співу псує деренчастий, носовий голос вуйка Долька, який намагається переспівати дяка:
«Я ковбоюся, ковбоюся….»
— чує Ігорчик. І що воно таке значить, те «ковбоюся»? Треба дідуся спитати.
Зрештою, Ігорчикові не видно добре церковної нави, бо вся сім’я Корчинів по традиції стоїть і сидить за «дияконськими вратами» біля престола й у «сповідальній» сакристії. Їмость Марія сидить у сповідальному фотелі, відмовляє сумлінно всі молитви з книжечки, а думка її далеко літає: Чи не припалилася її недільна печеня в братрурі? — журиться. Далі гляне — дочки її рядочком стоять, набожно моляться, якими вони їй усі гарними здаються — як янголи! І син, Олесь, хто сказав, що з поповичів найбільші радикали виводяться? А от Олесь її — побожний такий, палко молиться, сховавшись за престол і в груди б’ється. (А Ігорчик-внук на нього задивляється і собі в груди б’ється, зовсім як вуйко.)
Ні, родина Корчинів таки дійсно побожна вся, не те, що якінебудь Кирили Трильовські чи Вальницькі, які сором приносять старим попівським родам.
Ігорчик хотів би й на «людей» поглянути, але їх тільки ледве видно через вузькі «дияконські врата». Лиш голоси їх линуть звідусіль «самоїлкою»: старі мужицькі баси, парубоцькі тенорки, молодиці пищать дискантами, співають не дуже мелодійно, але «від серця».
Та ще видно Ігорчикові по другому боці престолу «паламарську» сакристію, а в ній громадку «старших братів» церковних: усі вони поважні такі, повдягані в білі кожухи, з довгим, по-слов’янськи стриженим волоссям, обвислими вусами. А коли йдуть із свічею поза престол, то ступають із такою гідністю… «Зовсім як княжі бояри» — думає Ігорчик пригадуючи ілюстрації з «Історії України».
Кінчиться Богослужба і Ігорчик раптом завважує, що він зголоднів і біжить до дому із «старшими», якось жвавіше, ніж перед тим — на обід біжить.
Але недільний обід у лисовицькому приходстві, це свого роду комічний контраст до врочистої Богослужби. Бо Корчини, хоч у релігії об’єднані, то в кулінарії — поділені, половина їх належить до «веґетаріянської» фракції, а половина до м’ясоїдної. І яка тільки страва буде на обід, то все половина одна сидить скривившись і їсть під протестом, або демонстративно відходить від столу і їсть — хліб із маслом. Це доводить до розпачі їмость Марію, бо масло ж дороге, і вона голосно бідькається:
«Встане, пся креф, впалашує байду хліба, навалить масла, та люди змилуйтеся, та я не настарчу!»
Ігорчик чемний, сидить тихо і їсть, що Бог післав, а в скритості душі думку думає:
«Як я буду великий, то все буду їсти тільки білий-біліський хліб і дуже багато масла.»
І бувають такі мрії в житті людськім, що таки направду здійснюються
ДРАМАТИЧНА ІСТОРІЯ
«Одкуду єсть пошла земля русьская?» — Звідки взявся Ігорчик, і чого він живе в час початку нашої розповіді, в зимі 1921 року, на лисовицькому приходстві?
Почалося воно давно-давно в понятті дитячому, ще дванадцять років тому, коли «інструктором» на лисовицькому приходстві став молодий, чепурненький студент юристики, Микола Пекар.
Шість дочок було в отця Корчина, були вони ні погані, ні гарні, а посагу в них не було ніякого на бідненькій батьківській парафії. Але всі вони в належному порядку заміж повиходили, і майже всі — завдяки традиційній галицькій інституції домашніх учителів, чи пак «інструкторів».
Посилати дітей до школи в місті, до Перемишля чи далекого Львова, було звичайно вбогому священикові незручно й дорого. Та й самі молоді поповичі й попадянки ніяк не квапилися покидати любе рідне село й іти до «великого», незнаного й чужого міста, де всі по-польськи говорять і все спішаться чогось і ніхто з ніким не знається. («Які в тім Перемишли люди нелапшиві» — розказував Миханьо Швець, приходський сусід і оказійний погонич. «Я всіх питавсі — 'Ци ви знаєте, де тут нашого лисовицького єґомості панич мешкає?’ — а вони нич не кажут, іно сміютьсі».)
І от — потреба зродила розв’язку — приватне навчання на селі під опікою студента-корепетитора, цебто «інструктора». І всі молоді Корчини перейшли через цю фазу домашнього навчання.