Емілі виростає

Сьогодні ж написала й новелу. Тітка Елізабет знала про це й була вельми незадоволена. Добряче висварила мене, мовляв, лиш марную час. Але ж ні, не марнувала я часу. Пишучи цей твір, я зростала внутрішньо, дорослішала. Відчуваю це ясно, впевнена у цьому. А, до того ж, люблю в моїй новелі деякі речення. «Така біла, така струнка, вона йшла крізь темрявий ліс, неначе сновида». Хіба не гарно? А пан Карпентер, як на те, говорить, що, коли мені якесь речення подобається особливо, то саме його я повинна викреслити без жалю. Однак цього я не здатна викреслити — о ні! Нізащо в світі! Дивує лиш те, що кожного разу, як пан Учитель радить мені щось викреслити, я чиню спротив, а через три місяці доходжу висновку, що рада його була цілком слушною, і тоді я соромлюсь недолугих своїх думок. Із нинішніми моїми стилістичними вправами пан Карпентер повівся вже зовсім немилосердно. Ніщо не припало йому до смаку — ніщо!

— Три «на жаль» в одному реченні, Емілі. Коли ж навіть одного забагато! «Вельми нездоланний»… Емілі, на милість Божу, пиши по-людськи! Неподобство, та й годі.

Справді. Я визнаю це; як він сварив мене, то відчувала, що сором огортає мене всю — від маківки до п’ят. У вправах моїх пан Карпентер голубим олівцем підкреслив чи не кожну сентенцію, викреслив усі найкращі, найхудожніші речення, ще й відзначив у них синтаксичні помилки. Сказав, наче з усього, що я пишу, проглядає манія мудрування, і зрештою, жбурнувши мені мій зошит із вправами, обіруч схопився за голову й вигукнув:

— Ну, ти й пишеш! Дитино, візьми-но краще дерев’яну ложку і вчися куховарити.

І вийшов геть, кленучи моє писання не дуже голосно, проте завзято. Я піднесла з підлоги мій бідолашний зошит; ні ображеною, ні навіть засмученою не почувалася зовсім. Куховарити вмію, а пана Карпентера з деяких сторін я вже пізнала. Він сердиться, гнівається через найкращі мої вправи. Тобто, що краще вони виконані, то дужче він лається. Останні вправи зроблені вельми добре — це очевидно. Насправді його дратує те, що я в змозі написати ще краще, а не зробила цього через недбалість або лінощі, а чи байдужість — так йому принаймні здається.

Тітка Елізабет не згодна з паном Джонсоном. Каже, його теологія суперечить духові нашої релігії. Минулої неділі зазначив у своїй проповіді, що в буддизмі є багато цікавого і доброго.

— Незабаром він скаже, мовляв, чимало доброго є в православ’ї, — обурено говорила тітка Елізабет під час обіду.

Може, справді в буддизмі є щось добре й цікаве? Розпитаю про це Діна, коли приїде!