Ліки від страху

— Моя жінка хороша людина. Самостійна, строга.

— А через що сварилися?

— Та не сварилися ми зовсім. Вона мене поступово поважати перестала — я так собі оце думаю. Соромитися мене стала.

— Чим ви це можете пояснити? — ставив я нетактовні, неприємні запитання й з виразу обличчя Позднякова бачив, якого болю зараз йому завдаю, і цей біль так мені був зрозумілий та близький, що я заплющив очі — щоб не бачити спітнілого, блідого обличчя Позднякова, не збиватися з ритму й напрямку запитань.

— Адже вона зараз особа помітна, можна сказати — вчений, а чоловік — личак, унтер Пришибєєв, — тихо мовив він, мовив без усякої злості на дружину, а мовби зважував на долонях справедливість своїх слів. Він навіть поглянув мені в очі, не впевнений, що я його чую чи правильно його зрозумів, гаряче додав: — Ви не подумайте там чогось, бо ж воно так і є.

— Давно намітилися отакі настрої у вас в родині?

— Їй-богу, не знаю. Мабуть, давно. Тут воно як вийшло? Коли познайомилися, працювала вона апаратницею на хімзаводі, двадцять років тому. Втомлювалася вона страшенно, та все одно ходила до школи робітничої молоді. За партою, бувало, засинала, а школу таки закінчила й вступила до менделєєвського інституту. Працювала і вчилася весь час, аж доки стало раптом ясно: вона людина, а я… горщик на кілку.

— А куди ви пляшку поділи? — спитав я несподівано.

Поздняков сторопіло глянув на мене:

— Я-яку пляшку?

— Ну з-під пива, на стадіоні, — нетерпляче пояснив я.

— А-а… — Поздняков напружено думав, пшеничні кущуваті брови його зійшлися на переніссі, обличчя ще рясніше вкрилося потом. — У кишеню, здається, встромив, — сказав він нарешті, й у тоні його голосу чулися подив та непевність. — Мабуть, у кишеню, куди іще?.. Але яг її в кишені не знайшли потім?..

Я лишив його запитання без відповіді, помовчавши трохи, сказав:

— Постарайтеся пригадати, ви пляшку самі відкривали?

— Мабуть… — Поздняков знову замислився, згодом пожвавився схопившись. — Мабуть! Зубами я її, здається, відкрив. От ми поглянемо зараз, може, корок у піджаку завалявся.

Він швидко підійшов до вішалки й, знімаючи з неї поношений піджак із сірого дешевого букле, бурмотів:

— Я ж під лавку не кипу її, оту пробку? Не кину. Значить, у кишеню…

— Давайте я вам допоможу, — сказав я.

Ми розстелили піджак на столі, ретельно оглянули його, вивернули кишені, обмацали шви. У лівій кишені сатинова підкладка зовсім посіклась і нитки тканини утворили сіточку. Я встромив у дірку пальця й почав нишпорити в складці на полах піджака, промацуючи кожен сантиметр поміж букле і сатином. Уже на правій полі, зі спіднього боку піджака, я намацав шорсткуватий нерівний кружечок. Поволі просуваючи його до дірки, витягнув на світло — шматочок плоского корка, коричневий, з налиплим на нього ворсом. Прокладка під металеві пластинки, якими закупорюють пивні пляшки…