Авантюра

— Без роботи не будеш, — важко видавив із себе — було видно, що обіцянка давалась йому важко. — Займешся корисною справою… Зараз відпочивай.

«Слава Богу, — полегшено зітхнув Горбатов. — Товариство не із приємних. Треба тягти час — може щось проясниться», — подумалось.

Коли зрушив з місця, здивувався: не без зусиль вправляючи своїм масивним тілом на Землі, і тут він за звичкою різко переставив ноги й опинився далеко за межами наміченого. Неждано для самого себе захитався і якби хірянин не підтримав його, звалився б. Тяжіння Хіра було явно менше від земного.

Їх вели разом: попереду, злегка похитуючись з боку на бік важко ступав мідноликий велетень з широчезною спиною, по боках набурмосено чапали ще два таких же увальня; з Раї — професор це бачив, іноді крадькома оглядаючись, не зводили гарячих очей все ті ж два мідноликі хіряни.

Біля слабо окреслених пунктиром дверей зупинилися.

— Це житло, — незворушно повідомив мідноликий. Слідом за ним невідомо звідки з’явився ще й сіро-зелений. Вони разом зайшли до кімнати.

Висвітлюючи напівкруглий стіл без ніжок, що випирав із стіни й висіву повітрі, створюючи ілюзію невагомості, прямо із стелі сочилося яскраво-загадкове світло.

— Де Рая? — не втримався Горбатов.

— Поряд, — пропищав хірянин, зовні схожий зі старшим, що вів допит.

— Я її можу бачити?

— Звичайно, тільки не зараз.

— Чому?

— В неї консультант.

Горбатов уявив консультацію на свій лад й подумки вилаявся, що напевне відчув сіро-зелений. Він спішно добавив:

— У вас відпочинок.

З великою валізою в руках до кімнати зайшов ще один мідноликий громило. «Вони, що тут, — прислуга, охорона, чи може катюгами служать?» — ледь не зірвалося з язика. Зовнішній вигляд й повадки нагадували останнє. «Влип, як ніколи…» — зціпив зуби.

На столі з’явилися не то дині, не то щось подібне до них. Свіжо-духмяний запах плодів визвав відчуття голоду. Принюхуючись, обережно надкусив в надії вгамувати спрагле нутро, а наситившись, відчув сонливість. Сон був неспокійний — весь час намагався від когось втекти, а коли, захекавшись, через непролазні хащі продерся до лісового озера, серед латаття уздрів чарівну голівку Раї. Вона звабливо усміхнулась й, висунувшись з води, поманила рукою до себе — так здалося. Коли ж він, поспішно роздягшись, беркицьнувся з кручі у вологий пісок і спантеличено зупинився біля води, побачив, що Рая дивиться вгору і ще більш інтенсивно махає рукою — чи не лихого зве? Оглянувся. О, Боже… Та це ж мідноликий громило…