Книга пригод 3

Ось такі були вигуки, а горянин тим часом схопився з землі, пройнятий несамовитим обуренням, а від його витримки й самовладання не лишилося й сліду: він кинувся на свого кривдника з таким шалом, з такою нестямою і жагою помсти, як розлючений тигр. Та що може вдіяти обурення супроти досвіду й сили? В цьому нерівному змаганні Робіна Ойга знову збито з ніг, а що удар був неминуче замашний, він так і лишився лежати долі серед кухні. Господиня підбігла була помогти потерпілому, але містер Флісбампкін не підпустив її.

— Не займайте його, — сказав управитель. — Він і сам очухається і знов полізе битись. Він іще й половини не дістав того, що заробив.

— Він дістав від мене все, що належалось, — заперечив супротивник Робінів, в якому прокинулося співчуття до давнього приятеля. — А другу половину я б радше вам уділив, містере Флісбампкін, бо ж ви вдаєте, ніби щось тямите в цій забаві, тоді як Робін зовсім новачок, він навіть шкуру не здогадався скинути — плащ метляється, а він у бійку суне! Підводься-но, Робіне, приятелю! Між нами знову дружба, і хай лишень хто спробує мені хоч слово сказати проти тебе чи твого краю!

Робін Ойг усе ще був у знетямі, і ревно поривався битись, хоч його й стримувала з одного боку миротворна господиня, а з другого боку він і сам, бачачи, що Вейкфілд не має наміру поновлювати бійку, поступово вгамовувався, і лють його перейшла в понуру насупленість.

— Годі вже, годі, не злостись так, хлопче, — сказав англієць, виявляючи великодушну незлопам'ятність, притаманну його землякам. — Потиснім один одному руки і станьмо ще кращими друзями, як були.

— Друзями! — запально вигукнув Робін. — Друзями! Та ніколи! Стережися, Гаррі Вейкфілде!

— Тоді нехай прокляття Кромвеля спаде на твоє гонористе шотландське черево, як мовиться в одній п'єсі, і чорт з тобою — роби, що хочеш! Бо коли після бійки тобі кажуть, що шкодують за тим, що сталося, то якого біса ти ще хочеш?

З цими словами друзі й розлучилися.

Робін Ойг мовчки дістав з кишені монету, кинув на стіл і вийшов з шинку. Але на порозі він ще обернувся, махнув рукою в бік Вейкфілда й тицьнув вказівним пальцем угору — чи то погрозливо, чи то остережливо. І тоді зник у місячному світлі.

Після того як його не стало, почалась гостра пересварка між хвальком-управителем і Гаррі Вейкфілдом: гуртоправ-англієць у шляхетній непослідовності тепер ладен був ринути в бійку на захист доброго імені Робіна Ойга, «хоч він і не такий мастак битися навкулачки, бо ж це незвичне для нього діло». Але господиня закладу, вчасно втрутившись, не дозволила розпалитись, новій колотнечі.

— Досить уже бійок у цьому домі, — рішуче заявила вона, — їх і так забагато. А вам, містере Вейкфілд, — додала шинкарка, — ще доведеться спізнати, що значить зробити доброго приятеля смертельним ворогом.

— Ет, облиште, пані! Робін Ойг — чесний хлопець, він зла у серці не держить.

— Не сподівайтесь на це. Ви не знаєте, які затяті бувають шотландці, дарма що й маєте з ними багато спільних інтересів. Хто-хто, а я вже це знаю, бо в мене мати шотландка.