Книга пригод 3

— Гаррі Вейкфілде, встань-но, коли ти ще духом не ослаб!

— В чому річ? Що таке? — сполошилися присутні.

— Та це всього тільки чортів шотландець, — озвався Флісбампкін, котрий досі вже добряче впився. — Той самий, якому Гаррі Вейкфілд сьогодні був уже дав трохи затірки, а тепер він явився, щоб йому ще й перцю всипали.

— Гаррі Вейкфілде! — пролунав той самий зловісний поклик. — Встань-но, коли духом не ослаб!

Сам звук цього пристрасного голосу, просяклого глибоким гнівом, мимоволі звертав на себе увагу й будив острах. Присутні наполохано відступилися і стривожено втупились у горянина, що стояв посеред хати — брови насуплені, непохитна рішучість у поставі.

— А я й встану, з милою душею встану, Робіне, друже, і потисну тобі руку й вип'ю з тобою, щоб пішло в забуття все лихе. Ти ж не винен, чоловіче, що не знаєш, як кулаками орудувати.

В цю мить він уже стояв навпроти супротивника — його ясний і відкритий погляд дивно контрастував з похмурою затятістю й відчайдушним мстивим вогнем в очах горянина.

— Це ж не твоя вина, чоловіче, що тобі не судилось бути англійцем і ти не вмієш битись краще від дівчиська.

— Я таки вмію битись, — суворо, але спокійно відказав Робін Ойг, — і ти це знаєш. Ти, Гаррі Вейкфілде, показав мені сьо'дні, як б'ються мужлаї-сакси, а я тобі зараз покажу, як б'ються порядні горяни.

За словом не забарився й чин: вихопивши кинджал, Робін ту ж мить затопив його в широкі груди англійського йомена, і з такою силою та люттю, аж руків'я глухо стукнуло об грудну кістку, а двосічне лезо врізалось у саме серце жертви. Гаррі Вейкфілд упав і з першим скриком віддав Богові дух. А нападник схопив за барки знеможеного зі страху й несподіванки управителя і, приставивши скривавлений кинджал йому до горла, сказав:

— Ти заслужив, щоб і тебе вкласти тут-о поряд, але я не хочу, щоб кров підлого улесника змішалась на кинджалі мого батька з кров'ю чесної людини.

По цій мові Робін так запекло штурхнув Флісбампкіна від себе, аж той гепнувся на підлогу, а другою рукою жбурнув фатальну зброю в купу торфу, що пломеніла в коминку.

— А тепер, — промовив він, — беріть мене, хто хоче. І нехай вогонь, як зможе, злиже кров.

Люди навкруг стояли й не рухалися з місця, такі всі були приголомшені сподіяним. Робін Ойг гукнув поліцейського, і з натовпу виступив констебль, в руки якого він доброхіть і здався.

— Криваве діло ви вчинили, — сказав констебль.

— А се ваша вина, — відказав йому горянин. — Якби ви стримали його дві години тому, коли він кинувся на мене, він був би зараз живий-здоровий, як дві хвилини перед сим.

— За це тяжко доведеться відповісти, — мовив далі поліцейський.

— Не журіться: смерть усі борги покриває, і сей також.

Жах, який пройняв самовидців усього цього, тепер заступило обурення, а видовище вбивства такого любого їм усім товариша — та ще й коли, на загальну думку, в убивці ніяких не було підстав для такої жорстокої помсти — могло б спонукати їх тут-таки на місці забити винуватця злочину. Але до цього не допустив констебль, узявши провинного під захист закону: з допомогою кількох розважливіших осіб із присутніх він спромігся забезпечити кінну варту, щоб доставити вбивцю до Карлайла, де його долю мали вирішити на найближчій сесії суду присяжних.