Метафiзичне Кабаре
- Автор: Ґретковська Мануела
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3058-8
- Переводчик: А. С. Павлишин
- Жанр: Романы для взрослых
Электронная книга - «Метафiзичне Кабаре». Краткое содержание книги:
У паризькому кафе, де збирається лiтератyрна i художня богема, вам не запропонують нiчого нудного i прiсного. Тут, як захочеш, можна поспілкуватися на iнтелектyальнi теми, послухати авангардну музику чи подивитися шокуючу стриптиз-виставу. Для героїв pомaнy це, здається, єдине мiсце, в якому кожен з них знаходить те, що йому потpiбнe: Бога, славу, кохання… Що завгодно може закiнчитися i зникнyти — тiльки не омріяний cвiт пiд назвою «Метафiзичне Кабаре».
Задля товариства вона взяла із собою Вольфґанґа. Перед брамою облупленої кам’яниці Беба обтрусила Вольфґанґів піджак, плюнула в його ледь кучеряве волосся і пригладила до кшталтного черепа. Вони виїхали деренчливим ліфтом на останній поверх. Не припиняючи натискати дзвінок, Беба гатила ногою у двері бабусиного помешкання.
— Нащо вчиняти стільки галасу? — Невиспаний Вольфґанґ погано зносив дражливий писк дзвінка та оббивання обшивки дверей кованим Бебиним черевичком.
— Бабуся уже напевно почула нас і чалапає з глибини квартири, але якщо я перестану товкти у двері, о, прошу, — Беба перестала дзвонити і гатити, внаслідок чого повільний шурхіт капців на другому боці стих, — то вона має такий склероз, що забуде, навіщо йшла. Кожен такий удар, — Беба високо задерла ногу, намагаючись вцілити у замок, — провадить її у напрямку дверей.
Скреготнув засув, і крізь шпару вихилилася тремка голівка допитливої старенької.
— Бабуню, то я, твоя онучка Беба.
— А, Беба… — втішилася старенька і широко прочинила двері. — Вже тиждень мене ніхто не відвідував, — скаржилася вона, впускаючи гостей.
— Склеротичка, а брехати не забуває, — злостилася Беба. — Брехуха, щодня до неї навідуються дві тітки й прибиральниця.
Вони розсілися в салоні на витертій плюшевій канапі. Затягнуті важкими шторами вікна пропускали тонкі промені світла, які губилися в темних шпарах паркету.
— Це мій наречений, Вольфґанґ Сансауер. — Беба вказала на студента.
— Дуже приємно. — Старенька піднесла голову і вражено глянула на Бебу.
— Я, бабуню, твоя онука, — вигукнула в її бік Беба, помітивши занепокоєння старенької.
— Так, так, пригадую, — зітхнула полегшено бабуся. — Може, тістечок? — вона вийняла з буфета обгризене печиво і посипала ним срібну тацю. — Як ти почуваєш себе, моя дитинко? — спитала вона розчулено Бебу.
— Добре.
— У Емми все гаразд? — упевнилася старенька.
— Мама померла десять років тому, — верескнула Беба, перекрикуючи хрускіт печива. — Від раку молочної залози, — додала вона, помітивши бабусину недовіру. — Мама страшенно мучилася.
— Ах так? — старенька гречно здивувалася. — Ромуальдо здоровий?
— Вуйко загинув за два роки до маминої смерті. Його переїхав автомобіль. Я приготую каву.
Беба вийшла до кухні. Старенька з острахом присунулася ближче до Вольфґанґа.
— Ви знаєте, вона мені зовсім не внучка. Моя онученька була чемна і не схотіла б засмучувати мене цими жахливими історіями про смерті Емми й Ромуальдо. Моя онучка Беба молодша від цієї жінки, котра з вами прийшла, і носить довгу чорну косу, а тут якесь розпатлане руде волосся.
Побачивши Бебу, яка входила до салону з філіжанками на таці, старенька різко відсунулася від Вольфґанґа. Студент узяв записник і щось швидко занотував.
— Ви прийшли зняти показання з лічильника, — втішилася бабуся. — Розподільний щиток у передпокої.
Беба, скориставшись тим, що старенька встала, аби відпровадити Вольфґанґа до дверей, притьмом попрощалася.
— Ну то, до побачення, кохана бабуню. — Вона поцілувала її і, підштовхуючи поперед себе Вольфґанґа, вийшла з квартири, не звертаючи уваги на старече шамотіння.
Ліфт надто повільно сунув із першого поверху, Беба нетерпляче струснула ґратками і збігла широкими мармуровими сходами, вистеленими чорною килимовою доріжкою. На вулиці вона зупинилася, роззираючись за найближчим баром.
— Забудьмо про цей візит, добре? Іноді мене з похмілля щось гризе, певне докори сумління, аби її провідати. Мабуть, краще було б забути про бабуню, так, як вона про все забуває, тоді менше мучитиметься пригадуванням.
— Я написав у помешканні вашої бабуні вірш. — Вольфґанґ вийняв зшиток. — «Не кажіть моєму коханню, що воно померло».
— Чудово! — втішилася Беба. — Бачите, там на розі відчинений бар. — Вона пришвидшила крок.
Її зупинила, неначе фінішна стрічка, тільки барна стійка.
— Whisky, please, добродію.
Бармен, вдивляючись в осяйну, все ще нічну вроду Беби, її рожеву грезетову сукню, що опинала декольте, наповнив склянку до краю. Він перестав гапитись і прийшов до тями лише тоді, коли відчув, що по пальцях його тече віскі.
— «І не кажіть моєму коханню, що воно померло», — продекламував знову Вольфґанґ. — Вам подобається? Ця єдина фраза говорить про мільйони покинутих, обманутих, забутих кохань. Хтось покинутий все ще не бажає визнати цього, і хоча й залишився на самоті, прагне, аби кохання жило на мить довше, аніж його почуття.