Метафiзичне Кабаре

— Острогами часу поганяймо життя, — імпровізував Вольфґанґ. — Ти ніколи не приручиш часу, цієї одвічної бестії, що пазурами чіпляється тобі в обличчя, аби видряпати дедалі глибші зморшки.

Останні слова заглушив дзенькіт келихів і Джонатанове кахикання. Беба, наче в трансі, торкнулася своєї гладенької напудреної щічки.

— Чи ви не вважаєте, панове, — звернувся до Вольфґанґа старший елегантний пан, — що життя надто коротке, аби писати вірші?

— А ще коротше, щоб їх читати, — закінчив Жужу, копаючи під столом поета в кістку.

— Дайте дитині спокій. — Бебина чорна рукавичка повзла між келихами до затиснутих на авторучці студентових пальців. — Скільки тобі, коханий, років? — Беба заспокійливо погладила Вольфґанґову долоню.

— Двадцять два.

— Психічно тобі десь… — Беба вдивлялася у Вольфґанґа, — двадцять дев’ять. Тобто ти на сім років старший за самого себе. Коли через двадцять років ти будеш мого віку, то й так залишишся на сім років старшим за мене. — Втішена, вона заплодувала рукавичками.

Світло згасло, в глибині зали заясніла сцена й конферансьє, котрий віншував Бебі.

— Шановні пані й панове, сьогодні наша зірка, Беба Мазеппо, святкує свій день народження!

Пролунали овації, оркестр заграв Happy birthday, Бебу винесли на сцену.

— Зичимо тобі, аби збулися твої мрії. За ті незабутні переживання, яких ми зазнаємо щовечора завдяки твоєму неповторному мистецтву, дозволь від імені гостей Метафізичного Кабаре подарувати тобі оцю дрібничку. — Зворушений конферансьє вийняв з-за спини плюшевого кенгуру. Беба поцілувала й притулила до себе звірятко.

— Беба, Беба, — скандували американці, юрмлячись біля сцени.

— Сподіваюся, — сказав пошепки у мікрофон конферансьє, — що ваші руки сягнуть до чогось більшого, аніж звичайні оплески. — Він вказав на порожній кошик для квітів.

Невдовзі глядачі заповнили його банкнотами. Беба зійшла зі сцени, вимахуючи кошиком і притуливши до себе кенгуру.

— Я уже сплю, відвези мене додому, — звеліла вона ладному виконати будь-яке прохання Фредерікові.

— Наша спляча блядівна, — просичала, не зводячи погляду з Жужу, Лейла, зауваживши тріумфальний вихід актриси, супроводжуваної шанувальниками.

До Лейли, котра намагалася сховати за вузькою колоною свій показний бюст, підійшов Джонатан.

— Mia bella donna, — привітався він, беручи її в обійми. — Сон є життєвою потребою, зокрема для митців. — Він глянув на юрму ґав, що тягнулася за Бебою. — Сон потрібен з тієї простої причини, що він не є відпочинком, а лише наркозом після дійсності без знеболення. Не можна функціонувати цілу добу на живо. Чи я помиляюся? — Він зазирнув у неприродно розширені Лейлині зіниці. — Менше заспокійливих ліків, більше руху й повітря. — Він потягнув її за руку в напрямку виходу.