Засліплення
- Автор: Канетти Элиас
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 966-7305-85-6
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Засліплення». Краткое содержание книги:
Кін або Тереза так й існують — ув’язнені в свої міти, ніби в капсулу, ніби в панцер. І за неминучого спілкування вони не входять у зв’язки одне з одним, а непримиренно й хворобливо зіштовхуються — як первісно чужі, первісно ворожі світи, що заперечують один одного.
Хоча задум багатотомового циклу автор не зреалізував, робота над ним не минула даремно. Техніка, коштом якої світ кожного з вісьмох маніяків виокремлювався в окремий твір, знадобилась у створенні фатально розмежованих світів героїв «Засліплення». Для Канетті це переважно техніка так званої «акустичної маски», що про неї він найчастіше веде мову у зв’язку з власними п’єсами.
Акустична маска є ніщо інше, як мовний портрет персонажа, лише доведений до тієї межі, де кінчається людська, всім зрозуміла мова, й починається жаргон. Відтак, «акустична маска» — і засіб характеристики, і поріг нерозуміння героєм його оточення, ба навіть той панцер, в який зодягається посварена з дійсністю особина.
Сцена у поліцейській вартівні — зразок «вавилонського змішання мов»: Кін кається в умисному вбивстві Терези, яка там-таки присутня і яка тлумачить його слова як сповідь про умертвління якоїсь першої дружини; охоронці закону мають Терезу за жертву, а Кіна — за грабіжника; Пфаф шукає захисту в «доброго» Кіна й оплакує себе, звабленого Терезою. Привідними пасами «змішання мов» якраз і слугують «акустичні маски». Ось красномовний зразочок: «Цієї миті Кін упав на підлогу. Тереза скрикнула: «Бреше!» — «Він-бо нічого не каже», — гримнув на неї один із поліцейських. — «Казати всяк може, — заперечила Тереза». Такі нісенітниці, обшліфовані, ніби галька, штампи повсякчас зриваються з вуст Терези.
Одначе стилістика Канетті «акустичними масками» аж ніяк не вичерпується. Адже якщо герої «Засліплення» живуть в атмосфері мітів, то подати її тільки й можливо що зсередини, а вже аж ніяк не ззовні. Отже, не варто зримо відділяти зерна від полови і спрямовувати на читача вказівний палець автора, обурюватись або голосити над недосконалістю буття. Інакше кажучи, доводиться спонукати оповідача ніби «зникнути». Проте не по-флоберівськи — взявши на себе функції Бога, незримого, всюдисущого, об’єктивного. Адже Канетті відтворював не саму дійсність, а її відображення в мізках засліплених «фігур». Це відображення характеризує «фігури» (що було метою Канетті), але, на жаль, затемнює реальність (що не було метою, а лише побічним продуктом). Звільнення від цього побічного продукту вимагало особливої манери викладу.
Уявлюване й дійсне, суб’єктивне й об’єктивне, брехня й істина подаються в романі зумисне нерозчленованими, котяться єдиним потоком. Не завжди зразу розрізниш, де сон, а де ява, чи трапилося таке з героєм насправді, чи лише йому примарилось, надумалося. Іноді межа між реальним та ірреальним пролягає лише через одну фразу. Так, Кін упав, дістаючи з полиці книжку, і, опинившись під драбиною, знепритомнів. Уважаючи його мертвим, Пфаф запідозрив у Терезі вбивцю. Але тут-таки уявив собі гучний кримінальний процес, на якому виступає з блискучою викривальною промовою. «Ще виголошуючи цю промову, сторож завважив, що драбина заворушилась. Він вражено закляк. На мить йому стало шкода, що професор живий».
А проте, нерозчленованість для читача завжди досить умовна. Адже існують самостійні світи Кіна, Терези, Фішерле, Пфафа. Своєю взаємною нетерпимістю вони не лише ставлять одне одного під сумнів, але в певному філософському сенсі одне одного «усувають». Те, що залишається, як після рішучого розмінювання фігур на шахівниці, і є пошукувана істина. Та й сам оповідач не такий уже й незримий, як могло б видатись. Ні, він не супроводжує нас колами пекла Данте. Він — суддя, і його зброя — кпини, іронія, сарказм.
Щоправда, все те дуже нерівномірно вплетене в тканину роману. Найбільш гротескна, фантастична й смішна його друга частина. Колосальний горб Фішерле, ніби магніт, притягує до себе все комічне і все жахливе. Перша частина може здатися розтягнутою й нуднуватою, третя — дещо умоглядною. Це великою мірою пов’язане і зі зміною декорацій: спочатку однотонність помешкання Кіна, далі строкатість міського дна, нарешті, в ретроспекції, роздуми Ґеорга Кіна та його суперечки зі старшим братом.