Осіннє Рондо місячної ночі
- Автор: Рогашко Алла
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8782-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Осіннє Рондо місячної ночі». Краткое содержание книги:
Щоночі Любка бачить дивні сни, у яких вона кохана — і закохана. Щоночі вони зустрічаються під ліхтарем… І одного разу вона кидає все і вирушає до міста своєї мрії, щоб знайти незнайомця зі снів… Невже це справді її доля? А може, то душі давно померлих закоханих намагаються віднайти одна одну?
Врешті кожен здобуває найважливіше. Кохання на роздоріжжі віків. Кохання, непідвладне часу…
— Почнімо вечерю! — врешті мовив батько, розправивши плечі.
Мовчки підвелися, мама прочитала молитву, перехрестились. Сіли, понакладали страви в тарілки. На вечерю часто була риба. Тушкована з овочами, або запечена, або ж просто смажена. Та невдовзі, казав батько, власної риби в місті не буде — як Полтву всю сховають під землю, так і риба вимре. Дивно так.
Софія намагалась не вдаватися в батькові розповіді про роботу і життя міста, хоч вона дуже любила Львів. Але те, що річку вирішили і вже давно почали ховати під землю, для неї було дико й незрозуміло. І дуже шкода. Той красивий Львів, перетнутий рікою, з мальовничими арками мостів і прибережними алеями, вона пам’ятає лише з дитинства та зі світлин, що зберігались у їхньому сімейному фотоальбомі. Вона не уявляла і не розуміла, навіщо хтось ухвалив таке рішення: сховати, закопати річку?! Кому вона заважала? Це ж так неприродно! Так, вона чула з розповідей батька, що, коли кілька днів підряд невпинно падав дощ, Полтва затоплювала приміські вулиці. Але невже не можна було щось із цим зробити? Через цю ситуацію з річкою батько й пішов у політику. Він намагався хоч якось зарадити, щоб урятувати те, що лишилось від неї. Утім, зізнавався в пориві відвертості, що це марно. Це вже невідворотний процес…
Софія зітхнула й поколупала виделкою рибу. У думки знов увірвалась та химерна пані в чорному. Водночас в очах потемніло і лиш крихта світла спалахнула десь далеко. Враз пригадались ті дивні картинки, котрі так швидко мерехтіли в її голові, мов спалахи різних подій, висмикнутих із різних часів. Що ж вони означають? Щось недобре й моторошне…
— Софієчко, ти чому не їси? — спитала мати, занепокоєно глянувши на доньку.
Схаменулась. Глянула на матінку. Тоді на тарілку.
— Я їм, — натягла посмішку.
На підтвердження своїх слів швидко відрізала шматок риби й поклала до рота. Матір задоволено всміхнулась і знову подивилась на батька, з котрим вела розмову. Софія полегшено зітхнула, відтак піймала докірливий погляд нянечки. Так. Та все бачить. Якщо матінка не збагнула, що й до чого, то вже та бачить наскрізь…
На зміну тривожним думкам знову прийшли приємні — про панича. Від одного лиш спомину про його образ, проникливий погляд його глибоких очей її душу огортало таким трепетним теплом, що вона ледве стримувалась, аби не підхопитися й не закружляти в радісному танці.
Відчула доторк на своєму плечі.
— Їж, доню, — прошепотіла над вухом нянечка.
Знову отямилась. Швидко доїла — не відчуваючи смаку, машинально накидала всередину. Ледь досиділа до закінчення вечері — і чимдуж до себе в кімнату. Упала на ліжко, обійняла подушку й, заплющивши очі, віддалася п’янким мріям про чарівного панича. Його очі були зараз поряд неї, дивились пильно-пильно їй у вічі, в самісіньку душу, а посмішка зігрівала таким винятковим теплом, що душа мліла від щастя.
У пив’ярні було, як завше, багатолюдно, душно й надміру надимлено. Степан із Яковом сиділи за столиком коло вікна й потягували холодне пиво з гальб. Усі думки Степана були віддані синьоокій кралі. Це для нього було так ново, незвично. Здавалось, у грудях бурлив нестримний вулкан і його розпечена лава розтікалась усередині, ошпарюючи й затоплюючи все на своєму шляху.
Позиція Якова його дратувала. Друг сприймав це за чергове скороминуще захоплення й ніяк не розумів усієї серйозності його почуттів. А ще — не вірив у те, що вони з коханою будуть разом. А вони будуть! Він це точно знає. Відчуває нутром.
— Ти зараз не тут, — зітхнув Яків. — Ніяк не втихомиришся.
Звісно, не тут! Там, поряд Неї…
— Замість того щоб постійно демонструвати свій скептицизм, міг би мені якусь ідею підкинути, — сердито буркнув Степан. — Як мені до неї підступитися? Як познайомитися? Вона ж так рідко виходить надвір, а якщо й виходить, то тягне за собою сестру. Не можу ж я припертися до них у дім.
Яків сьорбнув пиво й обтер піну з рудих вусів.
— Авжеж не можеш! Невже ти не розумієш, що у вас немає майбутнього? — терпляче запричитав. — Ну, припустімо, познайомився би ти з нею, ви почали зустрічатися. А далі що? Ти думаєш, її батько віддасть за тебе? З глузду з’їхав, чи що? От мрійник. Облиш! Вони — польська знать, а ти — простолюдин! Ви різні, як ти не збагнеш?! За моєї пам’яті не було ще такого дива, щоб знатний сходився з простаком. А якби й зійшлись — добром би то не закінчилось…
— Не розумієш. Не розумієш ти! — вперто стояв на своєму Степан. — Мені байдуже, що там думатиме її знатний батько! Ми будемо разом, і ніщо нам перепоною не буде!