Осіннє Рондо місячної ночі
- Автор: Рогашко Алла
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8782-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Осіннє Рондо місячної ночі». Краткое содержание книги:
Щоночі Любка бачить дивні сни, у яких вона кохана — і закохана. Щоночі вони зустрічаються під ліхтарем… І одного разу вона кидає все і вирушає до міста своєї мрії, щоб знайти незнайомця зі снів… Невже це справді її доля? А може, то душі давно померлих закоханих намагаються віднайти одна одну?
Врешті кожен здобуває найважливіше. Кохання на роздоріжжі віків. Кохання, непідвладне часу…
Вона мотнула головою, намагаючись відігнати від себе все це незбагненне жахіття. Набрала повні груди повітря. Стало легше.
— Ходімо, — коротко сказала. — Я хочу додому.
— Як знаєш… — розчаровано зітхнула сестра.
Увесь день думки Софії розривалися навпіл. З одного боку, щасливий трепет від самої згадки про чарівного кароокого панича, котрий полонив її серце, а з іншого — та дивна оказія з химерною пані, що була з нею в думках… чи наяву? — того вона збагнути не могла. Однак ці дві події, що одночасно увірвались у її життя, кромсали душу в різні боки.
Стукіт у двері порушив неспокійні роздуми.
— Хто там?
Двері тихо розчинились, і до кімнати зазирнула нянечка.
— Софієчко, ходи вже вечеряти. Всі чекають, — лагідно мовила вона.
Софія глянула на неї, і на душі стало так затишно й тепло. Нянечка була їй за другу матір, ба навіть ближча. Добра, щира, турботлива й така ніжна.
— Що з тобою, доню? — Вона увійшла до кімнати, і та вмить наповнилась теплом.
Нянечка підійшла до Софії й обійняла її. Від неї пахло молоком. Як добре… Її витке сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, вибивалося з-під білосніжного чіпця. Із виразних сірих очей точились ніжність і любов. Худорляве обличчя контрастувало з дещо огрядним станом. Може, то через кілька шарів суконь, які були одягнені одна на одну? Так, мабуть, бо коли вона обіймає — ти ніби тонеш у ній, мов у пухкій перині.
— Що з тобою, моя люба? Що трапилось? Ти сама не своя, — повторила нянечка.
— Ні, нічого. Все добре…
— Та ж я хіба не бачу! Мене не проведеш! — лукаво глянула на дівчину няня. — Кажи, що сталось?
Задумливо схилила голову. Вона завжди ділилась із нянечкою всім. Усі таємниці розповідала, бо знала: зрозуміє, підтримає, збереже в секреті. Мамі вона не довіряла так, як довіряла нянечці. Але те, що відбулось сьогодні… Ні. Вона не може це обговорювати. Принаймні тепер. Хай мине певний час. Їй треба все збагнути, осмислити, і тоді вона розповість. Мабуть, розповість…
Усміхнулась, напустивши на обличчя безтурботність:
— Нянечко, рідна моя! Все гаразд, правда! Ходімо вже. Я так зголодніла!
— Ой, дитинко… — зітхнула скрушно. — Краще би ти не тримала в собі те, що тебе гнітить. Я ж бачу: гнітить тебе щось.
— Ходімо! — рвучко підвелася. — Все добре!
Та лиш зітхнула.
— Ходімо-ходімо, — закивала головою вона. — Але ти знай, доню, що можеш мені розповісти про все. Ну, що я кажу. Ти ж і так знаєш.
— Знаю, люба, знаю. Але ж… усе добре!
За столом уже зібралась сім’я. Софія сіла на своє місце — ліворуч від матері й праворуч від батька; Яся сиділа навпроти. Задумливо обвела поглядом рідних. Мама привітно всміхалась батькові. Той, покручуючи пальцями пишні чорні вуса, гучно щось розповідав. Його обличчя випромінювало радість. Темно-сірі очі під густими чорними бровами проникливо дивились у вічі співрозмовнику. Гарної форми рот, всміхаючись, відкривав рівні ряди зубів. Посмішка обеззброювала, та не завжди означала радість. Насправді батько був суворим чоловіком зі сталевим характером, який завжди знав, чого хоче, й упевнено прямував до наміченої цілі, безжалісно змітаючи на своєму шляху будь-які перепони. Та в моменти, як ось цей, коли вся родина збиралася за столом, він наче дозволяв собі розслабитися й давав волю почуттям, які зазвичай ховав десь глибоко всередині: тепло, лагідність, ніжність, — і щедро ними обдаровував… Що це він таке розповідає? Щось про роботу… Їй це нецікаво.
Перевела погляд на матінку. Її великі сині очі видавались втомленими, як доказ — темні кола під ними… Нянечка тривожилась, що та почала погано спати ночами. Чи ж не хворість яка вчепилась? Занепокоєно роздивлялась обличчя матері, шукаючи якесь інше підтвердження своїй страшній здогадці. Та ні. Обличчя було чистим і білим, рум’янець ледь торкнувся її щік. Густе русяве волосся з сивиною на скронях ретельно зібране в акуратну пишну зачіску. Вона просто втомилась. Так.
Глянула на сестричку, котра з-під лоба стежила за нею. Мабуть, перелякалась, сердешна, сьогоднішньої оказії на вулиці. Хоч би нікому не розповіла — іноді вона не може втриматися. Маленька ще, що ж вдієш… Мине кілька років, і можна буде ділитися з нею найпотаємнішим. Вони будуть найкращими подругами. А тепер поки рано. Дитяча нестримність не дозволяє зберігати таємниці.