Вовк-тотем

З'явилося шестеро-семеро вовків, які нишком проникли в загінне кільце, відтак три фланги цього кільця були сформовані. Чень Чжень, прикриваючи рот рукавом, обшитим манжетом у вигляді кінського копита, стиха спитав:

— Батьку, це вони, нарешті, починають облаву?

Ще ні, — стиха відповів Біліґ. — Ватажок ще чекає нагоди. Вовки планують облаву значно ретельніше, ніж чоловіки-мисливці. Подумай своєю головою: чого ватажок ще чекає? — Старий поворушив білими від снігу бровами і з них посипалась паморозь. Його шапка з лисячого хутра, яка прикривала чоло, обличчя й спадала на плечі, також уся була притрушена памороззю. Вона майже повністю закривала обличчя Старого, тож було видно тільки його світло-карі очі, які все ще світилися бурштиновим блиском.

Вони лежали в сніговому заметі вже досить довго. І якоїсь миті разом звернули увагу на дзеренів на схилі навпроти. У цій отарі було близько тисячі голів, і ось декілька великих баранів із довгими чорними рогами, тримаючи в роті жмутики трави, підвели голови й почали вглядатися в далечінь та принюхуватися, але решта кіз усе так само похапцем підривали копитами сніг і вискубували траву.

Це було резервне пасовище другої бригади, облаштоване проти пожеж узимку, воно мало двадцять-тридцять лі по окружній, і було з навітряного боку гір. Трава тут була високою, густою, гарної якості, її не валяв вітер і не покривав сніг.

Старий стиха сказав:

— Подивись уважно і ти зрозумієш. Цей схил розташований в надзвичайно вигідному місці, просто на великому протязі, проти північно-західного вітру. Чим більша хуртовина, тим гірше тут затримується сніг. Коли мені виповнилося вісім років, в Орхонському степу стався такий снігопад, який буває, може, раз на сто років: снігу в долинах випало стільки, що він покривав юрту. На щастя, тоді вдалося випередити лихо й під керівництвом кількох старих людей вивести майже всю худобу. Коли снігу насипалося по коліно, зібрали всіх коней — декілька тисяч — і погнали їх у сніг протоптати шлях, потім пустили по цьому шляху декілька десятків черед корів, щоб вони його втоптали й проклали в снігу шлях вівцям та возам. Так ішли три дні й три ночі, аж поки дісталися цього пасовища. А тут снігу було всього 1–2 чи,[14] ще й паростки трави пробивалися крізь нього заввишки в три пальці. Замерзлі й голодні до напівсмерті тварини, побачивши траву, заволали, мов божевільні, й кинулися на неї. Люди з плачем попадали просто на сніг і почали бити поклони Тенґеру, занурюючи голову в сніг. Вівці й коні тут могли підривати сніг і скубти траву, а корови, які так не можуть робити, могли йти за ними і їсти залишки трави, тож більшість тварин дожили до весни. Тим же, хто не встиг сюди переміститися, — не пощастило. Хоча люди й змогли втекти, однак худобу всю поховало під снігом. Якби не було цього пасовища, то люди й тварини в Орхонському степу давно вимерли б. Згодом ми вже не боялися снігопадів. Коли починалося лихо, ми переміщалися сюди й тут його перечікували.