Справа прокурора Малахова

І відійшла, дивлячись, як червоні, жовтогарячі і сині квіти відбиваються в чорному, холодному склі полірованого дерева.

— Гарно, — ствердив Зуб.

— А ми до цього натюрморту ще щось додамо, — вигукнула Любочка і зникла.

З їдальні малаховської квартири виходило аж четверо дверей — одні в коридор, другі до спальні, треті на балкон, а четверті у невеличку кімнатку, що була в розпорядженні Любочки. Саме за цими дверима на мить зникла дівчина і зразу ж повернулася, несучи в руках чималу фотокартку, оправлену в просту, коричньову, дерев’яну рамку.

— Володимире Івановичу, — трохи збентежено і невпевнено сказала вона, — а батьків портрет я для сьогоднішнього свята теж на піаніно поставлю. Хай він сьогодні з нами буде. Можна?

— Звичайно, — рівним голосом відповів Малахов, і саме ця рівність і безбарвність голосу насторожила старого Зуба.

А Любочці не було ніякого діла до відтінків голосу Малахова, вона швидко взялась порядкувати на піаніно, водночас примовляючи:

— Так. Отут квіти, отут портрет, а отут паспорт, щоб всі знали і бачили. Ну, здається, все.

Вона відійшла трошки набік, глянула на піаніно і залишилася цілком задоволена.

— Краса! — і зразу, як завжди, різко змінюючи тему розмови, запитала: — Володимире Івановичу, ти мамину статтю в сьогоднішній газеті читав?

— Звичайно.

— Правда, здорово написано?

— Здорово.

— Іване Семеновичу, — сказала Люба, — ви знаєте, коли б оголосили, що можна летіти на Марс, а шансів на повернення один на сто, — я все ж полетіла б!

— А я? — запитав сам себе Зуб. — Я, мабуть, теж полетів би, тим більше, що поставлено на карту тут було б не так багато — лише якийсь мізерний хвостик життя.

— Ви напевне полетіли б, Іване Семеновичу, — засміявся Малахов. — Дивлюся я на вас і в глибині душі заздрю: прожити таке життя, діждатися мало не правнуків, посивіти на роботі і зберегти таку мрійність, таку свіжість почуттів! Хіба тут не будеш заздрити? Комсомольцям нашим з вас приклад треба брати!

— Ми й будемо брати, — сказала Люба і швидко вибігла з їдальні, вигукнувши: — У нас на кухні катастрофа!

І знову Володимир Іванович Малахов провів її теплим поглядом.

— Вогонь, не дівчина, — сказав Зуб.

— Так, — підтвердив Малахов. — І це добре. Я страшенно не люблю тихеньких, з них завжди виходять пліткарки і міщанки. А Любочка такою не буде. В неї горить усе під руками. Хороша дівчинка, дуже я її люблю, і виховували її ми з Ганною саме так, щоб сміливою, рішучою була. В житті згодиться.

Варвара Павлівна зайшла до їдальні, і на обличчі її лежав уже не стривожений, а просто трагічно-розпачливий вираз. Вже було цілком ясно, що так добре задумана закуска перестоїть і багато від того втратить. Стара не розуміла, чому це господиня з найпочеснішою гостею запізнюються, ніяких виправдань тому знайти не могла і, щоб якось наблизити час обіду або хоч би створити видимість зрушення в цьому напрямку, сказала: