Матінка Макрина

Розділ II

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь. Те, що має статися — станеться, що має прийти — прийде, час плинний — вічність незмінна. Я сповідаюся Господу Всемогутньому, який і так усе знає віддавна, і вам, сестрички мої, і всі брати во Христі, що я сильно согрішила, що я всім мани в очі напустила, що брехала, як диявольське насіння.

Я лежала. Я лежала навзнак із розплющеними очима й не знала, куди їх подіти. Наді мною — низька, темна і брудна повала[8], навколо моя клітка, кімнатка, як келія, а в ній — усе найскромніше: твердий сінник, вим’ятий, як кінська попона, найубогіший дзиґлик, який я з кухні принесла, бо останній кращий стілець поламав на моєму хребті Вінч, чоловік мій перед Богом пошлюблений, але дияволом даний, а ще шматок дошки із вбитим зі споду цвяхом, що свічником служив, і ще хрестик із двох зв’язаних деревинок, на два камінчики спертий, який я колись давно від одного панотця отримала. Ото й усе моє хазяйство було, весь скарб мій. Жодної скрині для одежі, бо все, що я на себе одягала, то проти сну знімала, останню шафу Вінч продав барахольнику та на горілку спустив, нічого з мого посагу злиденного не зосталося: ні статків, ні ложок, ні перин, ні простирадл — усе прахом пішло. Залишилося тільки те, чого найзадрипаніший лахманник[9] не взяв, найпростіше — глиняне, дерев’яне, надщерблене, надбите, надірване… Жодної книжки, бо всі, до єдиної сторінки, Вінч або в пічці спалив, або подер на самокрутки. То ж панище був, офіцер на службі Найяснішого Пана, у срібних рублях він міг би купатись і дружину купати, але волів усе на горілку, на карти спустити по лупанарах[10], а мене кулаками обкладати з криком: Я б’ю, б’ю, а добити це хробацтво не можу… Ти не їси, не п’єш, а яка груба, як ти здоров’ям світишся. Можна подумати, що ти калачами вигодувана! — Я постійно бачила його розлючену пику, по якій скрапували краплі поту, як із запаленої свічі. — Видно, ти диявола маєш у собі, і цей диявол за тебе страждає! І хап мене за волосся, і голову мою до цебра, яке я йому для купелі нагріла, що тільки дух великими бульбашками крізь воду тікає, як і я би хотіла втекти, але він важчий від подиху стократ, я не випурхну з тіла срібними кульками. Мить, аби кашляючи хапнути повітря, як життя. Ах, такий-то він диявол польський, варшавський, такого диявола у воді топити треба і вогнем випалювати! — і знов у цебро. І знову, і знову.