Пам’ять крові

– Родич, родич, – заспокоїв товариша Ларко, який і сам не розумів, чому покриває вигадку незнайомця. – Ото тільки не знаю, на якому хуторі він живе. Ми там ні разу не були.

У Федорівку до Туруків Ларко з Левонком приїхали вже по обіді. Перелякана тітка Оксана, побачивши підлітків на возі, до якого були прив’язані четверо коней, серед яких і двоє їхніх, підбігла й схопила Ларка за руку.

– Що сталось, Ларцю? Де Матвій? Де ваші батьки?

– Та не побивайтесь, тітонько, – почав заспокоювати її Ларко. – Усі старші поїхали далі з обозом. Сказали, що як доправлять доручне[15] до Любліна, то повернуться. Через тиждень чи, може, два…

– Ото горе мені, – бідкалась тітка Оксана. – Чекай тепер вітру з поля.

Вона витерла ріжком хустини сльозу.

– А ви ж як добрались назад з таким табуном? Не боялись самі їхати?

– А чого б вони мали боятись, – раптом почувся збоку дзвінкий дівчачий голос. – Я оно і то б не побоялась!

Ларко, Левонко і тітка Оксана водночас повернули голови на голос.

Молодша донька Туруків Анна стояла біля воза, виставивши вперед ногу і виклично задерши підборіддя.

– Бачили таку гонорову? – вдавано гнівно гукнула тітка Оксана, окидаючи доньку поглядом, який аж світився материнською любов’ю. – Поїхала б вона! І в кого ти тільки така пішла…

– В моїх любих тата з мамою, – засміялась дівчина. – Туруки всі гонорові.

Ларко дивився на Анну, і не ладен був сказати й півслова. Погляд дівчини ніби зачаровував його, позбавляючи сили волі. Мовчав і Левонко, не відводячи від Анни очей.

– Ну, годі, доню, – розуміюче всміхнулась тітка Оксана. – Давай приймати дорогих гостей. Поки вони розпряжуть коней та дадуть їм оброку, у нас все вже повинно бути готове.

Вона лагідно глянула на підлітків, проте сказала владно:

– У нас ночуєте, парубки. Відпочинете добре, бо бачу, що невиспані зовсім. Додому вранці поїдете.

Одразу ж після пізнього обіду з борщем і печенею Ларка і Левонка потягнуло на сон. Після майже безсонної ночі це було й не дивно. Передбачивши це, тітка Оксана разом з Анною вже приготували постіль у валькірі[16].

Ледь улігшись на широкому дерев’яному ліжку, підлітки заснули міцним сном.

Ларко прокинувся, коли надворі вже сіріло. Тихенько, аби не розбудити Левонка, він зліз із ліжка, одягнувся і вийшов на подвір’я. В обійсті було тихо, у хаті світилось лише одне вікно. Ларко пішов до коней, які хрумкали сіном у просторій клуні, а коли вже повертався назад, зіткнувся на розі з Анною. Вона не сахнулась, як він сам, від несподіванки, і в Ларка одразу ж виникла думка, що Анна чекала на нього. Напевно, так воно і було, бо, не виказавши здивування від раптової зустрічі, дівчина тут-таки запитала:

– Розкажеш, як там було в дорозі?

– А що було? – чомусь стривожився Ларко. – Нічого такого не було. Відвезли в Устилуг доручне – та й по всьому.