Пам’ять крові

– То що, Вікторе, – тихо мовив Левон Красніцький-старший до сусіда, який сидів поруч з ним на возі, – заженуть нас у ті колхози?

– Я не піду, – затято кинув той, стукнувши кулаком по коліну. – Це ж усе, бачиш-но, треба здати: корів, коней, збіжжя, навіть воза отого – і то! Нє, зачекаю, подивлюся, може, воно все ще справиться…

– Що там справиться, – гірко всміхнувся Левон. – Як заберуть землю, то й худобу не буде чим годувати. А землю таки заберуть – в Расєї совєти так і починали. За нашої влади рольників[18] не зачіпали, а ті не встигли ще й осісти, і на тобі – в колхози всіх.

Коли на початку вересня Віктор з Левоном поверталися з Любліна, дорогою до них пристав якийсь поляк. Напросився підвезти до Хелма. Був він невисокого зросту, худющий, одягнений у парке, як на таку пору року, чорне пальто, і нагадував селянам чи то сільського вчителя, чи ксьондза. Зрештою його про те не питали: захоче, то сам про себе розкаже. Та той подорожній раптом заговорив не про себе, а про війну. Сказав, що Другу Жеч Посполиту Гітлер зі Сталіном вже поділили і що границя між совєтами і німцями скоро буде проходити Бугом. Та то ще не кінець, загадково додав він, бо війна піде далі і охопить півсвіту.

Віктор з Левоном з острахом слухали того таємничого незнайомця і не знали, вірити йому чи ні. На околиці Хелма він зліз із воза і, подякувавши селянам, наостанок мовив:

– Туліться докупи, хлопаки, не дайте німакам і совєтам вбити клина між поляками і українцями. Бо як допустите таке, то буде вам біда не менша, ніж від окупантів.

Він похитав головою, у його великих світлих очах була якась вселенська печаль. Незнайомець по-католицьки перехрестив Віктора з Левоном і, згорбившись, попрямував до міста. Двоє чоловіків на возі ще довго дивились йому вслід, ніби чекали, що той повернеться і якось-таки їх розрадить.

Коли незадовго по тому у східному Прибужжі з’явились совєти і встановили тут свою владу, для Віктора Ткачука і Левона Красніцького-старшого це не стало несподіванкою. Пам’ятаючи, що їм говорив тоді їхній дивний попутник, чоловіки готувались до цього, як до неминучого лиха. Коли знаєш, що біда насувається, то не так страшно з нею перестрітись і легше пережити. Більше людину завше мучить незвіданість. А такою для Віктора і Левона було попередження того незнайомця про можливий розбрат між поляками і українцями. Але що їм, селянам, у яких мали забрати найдорожче, землю, було між собою не поділити? Якщо й битись, то з тими, хто ту землю в них відбирає…

Так думали і Віктор Ткачук, і Левон Красніцький-старший. Та між собою про те не говорили. Бо думки у власній голові, а слово не горобець, вилетить – не зловиш. А за слова такі совєти карали. Ой, як карали!

У грудні, на святого Миколая Туруки приїхали до своїх кумів у Війтову Волю на престольний празник. Хоча совєти не вірили в Бога й погрожували позакривати церкви, та святкувати місцевому люду релігійні свята не забороняли. Та і як могли заборонити? Церкву можна опечатати чи зруйнувати, а храм у душі кожної людини не закриєш.