Нічний черговий

Я вдягнув піджак, сподіваючись, що костюм додасть мені солідності за будь-якої ситуації на шостому поверсі, і знову вийшов у вестибюль, замкнувши за собою двері. Натиснувши на кнопку ліфта, почув, як заскиглили троси.

Коли дверцята з рипом розчинились, я трохи завагався, перш ніж зайшов у кабіну. Можливо, подумав я, краще було б повернутися назад, забрати своє пальто, сендвіч і пиво й податися геть з цього готелю? Кому вона потрібна, ця нікчемна робота? Але в останню хвилину я все-таки подолав вагання і ступив у кабіну.

На шостому поверсі я натиснув на кнопку, щоб ліфт не зачинився, і вийшов у коридор. З шістсот другого номера, що містився навскоси від ліфта, падало слабке світло. У коридорі долілиць лежав голий чоловік, його голови і тіла майже не було видно у напівтемряві, світло падало тільки на зморщені сідниці та кощаві ноги. Ліва рука була простягнута вперед, пальці зчеплені, ніби, падаючи, він хотів щось схопити. Чоловік лежав на правій руці й не рухався. Наміряючись його перевернути, я був певен, що ніхто в світі уже не спроможний йому допомогти.

Чоловік був важкий, мав велике обвисле черево, і я стиха вилаявся, бо насилу зміг його поворухнути. Аж тепер я побачив те, що повія порахувала за палицю. Ніяка то була не палиця, а загорнутий у темний папір довгий картонний футляр, у яких художники й архітектори носять естампи та будівельні проекти. Чоловік і досі стискав його в руці. Не дивно, що повія злякалась. Я б теж перелякався насмерть, якби невідомо звідки раптом вискочила гола людина і стала мені чимось таким погрожувати.

Я підвівся, відчуваючи, як по спині в мене пробігли мурашки, але примусив себе заспокоїтись, бо знав, що мені доведеться доторкнутися до нього ще раз. Я подивився на обличчя небіжчика. Очі його були розплющені й дивилися прямо на мене, рот був зціплений від якоїсь муки. «Ревів, як звір»,— сказала повія. На ньому не було ні крові, ні ран. Раніше я цього чоловіка ніколи не бачив, воно і зрозуміло — адже я приходжу на чергування після того, як мешканці розходяться по своїх кімнатах, а кінчаю службу, коли вони ще сплять. У нього було повне, округле обличчя немолодої вже людини, з великим м'ясистим носом, рідке сиве волосся прикривало схильний до облисіння череп. Проте навіть у сум'ятті смерті це було обличчя людини значної і владної.

Переборюючи огиду, я став на коліна і приклав вухо до грудей небіжчика. Вони були схожі на груди старої жінки, з рідкими кущиками мокрого сивого волосся і сосками, що здавалися у напівтемряві зеленкуватими. У коридорі ще тримався кислявий запах поту, але все було мов мертве: ні руху ані звуку. «І чого ти, старий, — подумав я, встаючи, — не скоїв це в чиєсь інше чергування?»