Нічний черговий

— І в конторі все робите сам?

— Так.

— А як ви потрапили сюди? Він подзвонив вам, чи що?

— Ні. Та «дама» виходила з готелю і сказала, що на шостому поверсі якийсь голий божевільний дідуган причепився до неї. — Я дослухався до свого голосу, ніби до запису на магнітофонній плівці, відзначаючи, що досі жодного разу не затнувся.

— А чого він хотів? Переспати з нею?

— Вона натякала на це.

— Та дама. Що вона собою являє?

— Думаю, то була звичайна повія.

— Ви її раніше бачили?

— Ніколи.

— Але ж у вас тут буває багато таких дам?

— Не дуже. Не більше, ніж в інших готелях.

Поліцейський подивився на спотворене обличчя, що вже наливалося синьою барвою.

— Як ви думаєте, він давно помер?

— Важко сказати. Від десяти до тридцяти хвилин, — відповів санітар і поглянув на мене. — Ви зателефонували в лікарню відразу як побачили його? Виклик був зроблений десь о третій п'ятнадцять.

— Ну, спочатку я послухав, чи стукає серце, потім перетягнув його сюди, накрив, а тоді вже пішов униз подзвонити.

— Ви пробували робити штучне дихання?

— Ні.

— Чому ні? — Санітар не чинив допит; було дуже пізно, і він почувався надто стомленим для цього; просто він діяв за інструкцією.

— Я не подумав про це, — відказав я йому.

— Ви багато про що не подумали, містере, — похмуро зазначив поліцейський. Як і лікар, він також виконував свій обов'язок скоріше за звичкою. Він повинен був підозрювати мене. Насправді ж він зрозумів, що я тут ні при чому, і вже стомився від розмови.

— О'кей,— мовив санітар,— давайте заберемо його звідси. Нема чого гаяти час. Коли родина небіжчика скаже, що робити з тілом, — додав він, звертаючись до мене, — зателефонуйте у морг.

— Я негайно дам телеграму в Чікаго, — пообіцяв я.

Люди з швидкої допомоги поклали мерця на ноші.

— Ну й важкий, сучий син,— пробурмотів шофер, опускаючи тіло.— Можу присягнути, що цей старий цап любив попоїсти. Ще й сексу йому забаглося. Це руйновище забагато на себе брало.— Поки він накривав тіло простирадлом і пристібав ноги ремінцями до нош, санітар прив'язував до них тулуб. Наш ліфт замалий, тому ноші з тілом доведеться поставити в ньому сторч. Нарешті всі вийшли в коридор, я востаннє оглянув кімнату і, перше ніж зачинити двері, вимкнув світло.

— Важка була ніч? — ввічливо запитав я у санітара, поки спускався ліфт. «Тримайся просто і спокійно»,— наказав я собі. Ясно, що для цих людей виносити серед ночі трупи з готелів було звичним клопотом, і я намагався наслідувати їхню поведінку.

— Це вже четвертий виклик від початку чергування,— відповів той.— Залюбки помінявся б з вами місцями.

— Еге ж,— заперечив я.— Тут усе життя можна просидіти за цією машиною, поки ви загрібатимете здобич.— «Стоп,— майнуло мені в голові.— Звідки в мене це слово «здобич»? — Кожен, хто читає газети,— поквапно додав я,— знає, що лікарі в нас заробляють більше, ніж хто інший.