Про життя
- Автор: Калина Оксана
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Про життя». Краткое содержание книги:
Книга Оксани Калина «Про життя» — це збірка коротких новел про повсякдення, яким живе кожен з нас. А в тому повсякденні — і любов, і ненависть, і гіркота, і страх, і радість, і біль. А головне — надія.
І що, спитаєте ви? Та нічого, вже п'ять років разом. Правда, Настя менш забобонною не стала, але влітає їй тепер від чоловіка.
Спідниця в горошок
Юлі терміново знадобилась ця спідниця: довга, яскравих, майже циганських барв, у дрібний білий горошок. Вона про таку мріяла вже півроку. Грошей, як водиться, на обновку не було, тому вона вирішила позичити їх у Степановича, бухгалтера з фірми. Він був дуже ощадливим, як і всі люди цієї професії, але Юлі не відмовив би, бо мав до неї симпатію.
— Степановичу, — Юля, наче чудне видіння, влетіла в кабінет бухгалтера, — грошей позичите?
— Знову на якусь ганчірку? — набурмосився той.
— Та ви що! — Юля закліпала довгими підфарбованими віями, — піду перфоратора собі куплю, в господарстві згодиться.
Степанович тільки махнув рукою, але грошей дав.
Щаслива Юля поскакала в магазин. По дорозі, з якогось дива, купила газету, яв якій раніше трудилась економістом. На передостанній сторінці оголошення: нашому співробітнику Ірині С. терміново потрібні гроші на лікування, онкологія…
«Ірка! — ахнула Юля, — це ж як до тебе ця зараза прилипла?»
Юля згадала Іру: мила і добра, вона допомагала всім, в тому числі і Юлі, яка тільки після інституту влаштувалась на роботу і такого, не маючи досвіду, накрутила в документах… А Іра розгребла.
«Така доля» — подумала Юлька, і відчула, що гроші на спідницю, які лежали в кишені джинсів, починають, в прямому сенсі, пропікати їй шкіру.
«Та це ж половина моєї зарплати», — вже розуміючи, до чого те припікання, намагалась домовитись зі своєю совістю Юля, і спідницю ж страх як хотілось купити!
Вона переклала гроші в сумочку, щоб не пекли, і попрямувала в магазин.
«У неї своє життя, у мене своє», — думала по дорозі.
А потім різко розвернулась, скочила в маршрутку і поїхала до найближчого банку.
То спідниця, а то життя.
Звичайний день
— Борщу, перед тим, як зняти з вогню, потрібно пару хвилин дати добре перекипіти, смачнішим буде, — з видом затока сказав чоловік Світлани Борис, напинаючи смажену рибу, яку перед цим він покритикував.
Світлана промовчала. Не було сенсу у відповідь казати щось на кшалт — я ж до тебе в гараж командувати не лізу чи, тим більше, затівати суперечку. У світі існує категорія людей, які завжди все знають краще за інших, в усьому розбираються, і довести яким щось просто неможливо. До неї належав і Борис.
Світлана мовчки ввімкнула газ під каструлею, борщ закипів сильніше. Червоні бризки, мов краплі крові, вилітали з неї і осідали на бежевому кафелі, яким була оброблена робоча стінка. Світлана, мов зачарована, дивилась на яскраві патьоки, що проробили собі доріжки на ідеально чистій дорогій італійській плитці.
— Чого дивишся, витирай швиденько! — заволав чоловік, — плитка грошей коштує! Що ти за хазяйка врешті решт!
Світлана раптом отямилась, пильно, ніби вперше бачила, подивилась на чоловіка, і сказала:
— Та яка вже є.
Вона зняла хвартух, зайшла до ванни прийняти душ, бо потрібно було збиратись на роботу (Світлана завжди перед роботою готувала їжу, щоб ввечері чоловік не сидів голодний).
Вона ретельно вимила, потім висушила волосся, яскравіше, ніж зазвичай, нафарбувалась, ошатніше вдяглась.
— Куди це ти вирядилась? — підозріло запитав чоловік.
— Кудись! — сказала Світлана і, підморгнувши, вийшла з хати.
На душі стало легко, бо Світлана раптом зрозуміла, що до чоловіка більше не повернеться. Борис, в принципі, хороший, комусь за щастя такий чоловік буде. Але не їй. Ну не вгадала вона свого часу, так що ж тепер? Те, що здавалося надійністю, виявилося занудством, розум обмежувався нахапаними по поверхні хаотичними знаннями. Та навіть не в цьому справа. От не зросталось щось, не стикувалось на рівні клітин крові. І нічого тут зробити не можна було, ніяке стерпитьтся-злюбиться не допоможе. Світлана чітко зрозуміла це десь через рік після весілля. Питається, чого терпіла довгих сім років? А хто знає: відповідальність, обов'язок… Маячня.
На роботі одразу помітили, що Світлана якась не така. Охоронник, Віталій, провів її захопленим поглядом, наспівуючи при цьому:
— Гуляєт красотка, подводная лодка… — він в армії служив підводником, тому і компліменти, і гумор в нього були специфічними.
Світлана і йому підморгнула у відповідь.
Вона зайшла до свого кабінету, точніше, приймальні начальника, де їх, секретарів-референтів, працювало аж троє. Фірма була дуже великою, тож роботи вистачало всім.