Пригоди українців у Анталії
- Автор: Щегельський Антін
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди українців у Анталії». Краткое содержание книги:
Помітивши, яку шкоду зробив його менший брат, старенький одесит на тремтячих ногах причимчикував до жінок і зі словами: «Мадам, я дико вибачаюсь за його невихованість!» — нагнувся, щоб поцілувати Лідину руку.
— Пусте, — ніби нічого не трапилося, відповіла та.
Микола, для якого Одеса була містом татової студентської юності, адже той перед війною закінчив місцевий учительський інститут, а ще містом, у якому в Миколиній уяві й досі жили герої одеських оповідань Ісака Бабеля, хотів було розпитати старенького, як потрапити, наприклад, до знаменитого Другого єврейського кладовища. Але якийсь бісик сіпнув його за язика.
— Скажіть, це у вас кокер чи, може, спанієль, — почув він власний голос.
— Такі да, — мовив дідусь. — А ви цікавитесь собаками?
— Щоб так да, то ні, — відказав Микола й нарешті запитав перше, що спало на думку:
— Ви не підкажете, як потрапити на Госпітальну вулицю?
— А ви шьо, шпійон? — продовжував приколюватись древній одесит.
— Та побійтеся Бога, ні!
— Тоді шьо ви мені морочите голову паролями?
— Якими ще паролями? — здивувався Микола. — Мені просто хочеться краєм ока глянути, де був постоялий двір Любки Козак, — пояснив він.
— Завєдєніє мадам Шнейвейс почило в Бозі. Не пізніше, як позаторік будинок зруйнували, — зі смутком у голосі мовив таки справжній одесит.
— А, може, вцілів будинок Менделя Крика на Софіївській, 17? — не здавався Микола.
— Шьоб я так жив, як ви мене не дурите! — вигукнув респондент. — Вам шьо, цікаво поприколюватись?
— Перестаньте мати мене за приколіста, — підлаштовуючись під співрозмовника, мовив Микола. — Я вперше стою ногами на священній одеській землі.
— А звідки ж наш прононс? — допитувався одесит.
— Ви гадаєте, шьо дядю Ізю читають тільки в Одесі? — далі кривлявся Микола. — Та його знають напам’ять не лише Жмеринка і Вапнярка, а й провінційний Гайсин.
— Ви з самого Гайсина?
— Якщо ви думаєте, то помиляєтесь. Я з Києва. Але я вам відкрию секрет. Там також читають Бабеля.
— Тоді знаєте, шьо я вам скажу на ваше запитання? Будинок Криків теж вже апейгеле.
— То що, від тієї Одеси вже нічого не залишилося?
— Як то не залишилося?! — ображено вигукнув співрозмовник. — А я?!
Потім Ліда із Зоєю почали розпитувати старенького, де в Одесі можна недорого й смачно поїсти, а де побачити щось цікаве. Але древній одесит нічим не міг їм зарадити. Бо вже давно не вибирався у місто далі кварталу, в якому живе.
Літак мені, літак!
Місто Леоніда Утьосова і Віри Інбер, Юрія Олеші і Саші Чорного, Валентина Катаєва і Едуарда Багрицького, Іллі Ільфа і Євгена Петрова, Аркадія Аверченка і Олександра Вертинського, Костянтина Паустовського і Михайла Жванецького, нарешті самого Ісака Бабеля, ховало від наших подорожніх усі свої принади під облупленою штукатуркою колись шикарних архітектурних шедеврів. Минулі покоління одеситів перетворили ті шедеври спочатку на звичайнісінькі комуналки, а пізніше на ізольовані помешкання, які, принаймні з фасадів, були занедбані до неможливості. Тож, потинявшись серед цієї сірятини, наші подорожні подалися в аеропорт. Хоч, правду кажучи, даремно поспішали. Адже до початку реєстрації на їхній рейс було ще далеко, як до неба рачки.
На жаль, у вокзалі Одеського аеропорту працювала лише єдина поганенька забігайлівка, де можна випити бурди, що віддалено нагадує каву. А про те, щоб ситно і смачно пообідати, нічого було й мріяти. Тож, залишивши жінок стерегти речі, Микола сів на маршрутку й подався до найближчого торгового центру за продуктами. Поки він купував ковбасу та інші наїдки, Зоя знову почала відкривати перед Лідою стамбульські секрети.
— Уявляєш? — говорила вона, — уже в часи Роксолани у турків була дуже сильно розвинута цивілізація. У гаремі, куди ми ходили на екскурсію, у ті часи були холодний і гарячий водогони і навіть каналізація. В туалетних кімнатах стояли унітази. Точнісінько такі, як тепер. Тільки не керамічні, а металеві. Ну, знаєш, як у спальних вагонах на залізниці. Дружини і наложниці султана приймали ванну і душ, коли забажають, не виходячи за межі гарему.
— А що ще цікавого ви бачили? — допитувалася Ліда.
— Коли чесно, — вела далі Зоя, — у древньому Константинополі, який з часів Османської імперії називається Стамбулом, стільки історичних пам’яток, що не тільки за один день, а й за кілька місяців усі не обійдеш. Нас спочатку повезли у меморіальний комплекс Сулейманія. Там розташовані мавзолеї нашої Роксолани і її чоловіка, Сулеймана. До речі, саме тут, у її мавзолеї, я вперше зустріла напис, де сказано, що Роксолана була українкою. Уявляєш, незадовго до того купила книжку «Великие женщины России». То там серед кількох десятків знаменитих українок Роксолана теж названа росіянкою з Рогатина.