Книга Балтиморів

Проїзд Оук-Парком із тітонькою Анітою був другим етапом мого перетворення: там я почувався значущим. Усе видавалося мені очевидним: і авто, й квартал, і моя присутність. Патрульні в Оук-Парку мали звичку вітатися коротким помахом руки з мешканцями, коли зустрічали їх, а мешканці відповідали тим самим. Той жест означав, що все гаразд і плем’я багатіїв може собі спокійно гуляли вулицями. Коли нам махнув перший патруль, Аніта помахала у відповідь, а я до неї приєднався. Авжеж, тепер я був один із них. Під’їхавши до хати, тітонька Аніта двічі сигналила, щоб сповістити про наш приїзд, а потім натискала кнопку дистанційного пульта, і брама поволі розтуляла перед нами свої сталеві щелепи. Тітонька котила алеєю і заїжджала у чотиримісний гараж. Щойно я вилазив із авто, як двері в домі з гуркотом відчинялися і, радісно галасуючи, до мене підбігали Вуді з Гіллелем, брати, яких так і не подарувало мені життя. У дім я щоразу заходив із захватом: усе там було прегарне, розкішне, велике. Гараж був завбільшки з нашу вітальню. Кухня була завбільшки з наш дім. Ванни були завбільшки як наші покої, а в їхніх покоях могло поміститися декілька поколінь родини.

Кожен мій новий приїзд перевершував попередній, я тільки ще дужче захоплювався моїм дядечком і тітонькою, а особливо тією пречудовою згуртованістю Ватаги Ґольдманів, до якої належали ми з Гіллем і Вуді. Ми були наче одної крові й однієї плоті. І той самий спорт полюбляли, й ті самі актори нам були до вподоби, і ті самі фільми, й ті самі дівчата, і не тому що ми так домовилися чи якусь угоду поміж собою уклали, а через те, що були продовженням один одного. Ми кидали виклик природі й науці: наші генеалогічні дерева росли по-різному, та генетичні спіралі спліталися водно. Деколи ми їздили відвідувати батька тітоньки Аніти, який мешкав у притулку для людей похилого віку, в Мертвому домі, як прозивали ми його, і пригадую, як дідові забудькуваті приятелі, що вже не дуже тямили, на якому світі живуть, весь час допитувалися, хто такий Вуді, бо весь час нас плутали. «Оцей хлопчина, — казали вони, — Балтиморський Ґольдман чи Монклерський?» Якщо з нами була тітонька Аніта, то вона ніжно пояснювала їм: «Це Вудро, Гіллелів друг. Ми взяли його до себе. Дуже хороший хлопчик». Казала вона це, коли Вуді не було поруч, щоб не травмувати його, хоч з її голосу можна було збагнути, що вона любить хлопця як рідного сина. А коли про те саме питали у нас, то ми з Вуді та Гіллелем мали одну й ту ж відповідь, що здавалася нам найближчою до дійсності. І коли зимовими днями прямували ми коридорами, де тхнуло тлінню й старечою неміччю, а нас хапали за поли скарлюченими пальцями і вимагали назватися, щоб заповнити провали у кволих мозках, ми відповідали: «Я один із братів Ґольдманів».