Книга Балтиморів

Дядечко покинув Балтимор 2006 року, за два роки після Драми, й оселився у цьому невеличкому, проте багатому будиночку в районі Коконат Ґров, на півдні Маямі. Спереду була маленька тераса, оточена манговими й авокадовими деревами, що рік од року давали дедалі більше врожаю, а як була нестерпна спека, дарували рятівний затінок.

Успіх мого роману давав змогу навідуватися до дядька, коли душа забажає. Здебільшого їздив я до нього автомобілем. Вибирався з Нью-Йорка, коли в голову стрілить, часом вирішував зробити це, заледве прокинувшись. Кидав сякі-такі лахи у валізку, клав її на задньому сидінні, та й у дорогу. Звертав на автостраду І-95, їхав до Балтимора, а потім прямував на південь, до Флориди. Мандрівка та забирала два дні, разом із ночівлею на півдорозі в Бофорті, Південна Кароліна, в готельчику, де мене вже давно знали. Взимку покидав я Нью-Йорк у поривах студеного вітру, хурделиця шмагала снігом по шибах, я сидів у теплому светрі, в одній руці — пластинкова чашечка з кавою, друга — на кермі. Брався узбережжям у діл й опинявся у Маямі, що аж кипіло від тридцятиградусної спеки, де перехожі у футболках тішилися сонечком тропічної зими.

Часом прилітав я літаком і брав напрокат авто в Маямському аеропорту. Час мандрівки тоді скорочувався вдесятеро, але слабшала сила того почуття, що охоплювало мене по приїзді. Літак сковував мою свободу розкладом польотів, правилами компанії-перевізника, нескінченними чергами і порожнім очікуванням під час безпекового контролю, на який прирекли нас події 11 вересня. Зате відчуття свободи, якого я зазнавав, якщо вирішував напередодні уранці просто сісти в авто і без перешкод їхати собі на південь, було майже безмежне. Вирушав, коли мені хотілося, зупинявся, де моя душа забажає. Був я паном і свого часу, і мандрівки. Долаючи оті тисячі миль знайомими, як свої п’ять пальців, автострадами, тішився красою краєвидів і захоплювався неокраїми просторами країни, що вони, здавалося, ніколи не закінчаться. Аж опинявся у Флориді, потім у Маямі, далі в Коконат Ґров і, врешті, на тій вулиці, де мешкав дядечко. Зупинившись коло домівки, відразу бачив його на ґанку. Він чекав мене. Чекав, хоч я і не сповіщав про приїзд. Незмінно і вірно.