Пробуджені фурії

Крім того, тут же йдеться про тебе. Ти знаєш, на що здатен, а на що ні.

Я тоді був молодший. Тепер. Зараз. — Я намагався осягнути цю концепцію. — Там. Молодший я там. Хіба можна знати…

Можна. Це посланський блеф, і ти це знаєш, бо сам його використовував багато разів.

— Нема чого на це сказати?

— Ми обидва знаємо, що ти цього не зробиш, Ковачу. Ми обидва знаємо, на кого ти працюєш.

Цього разу пауза перед його відповіддю була майже непомітною.

Хороша реакція, вражає.

— Здається, ти дуже непогано поінформований, як на втікача.

— Так навчили.

— Вбираєш місцевий колорит, га?

Слова Вірджинії Відаури на посвяті в посланці, суб’єктивне століття тому. Я задумався, скільки минуло з того часу, як ці слова почув він.

— Щось таке.

— Скажи мені дещо, дядьку, бо справді цікаво. З усією твоєю підготовкою — як ти став заробляти дешевими вбивствами? Дивний кар’єрний поворот, як на мене.

Поки я слухав, на мене набігло холодне усвідомлення. Я скривився й трохи пересунувся. Нічого не сказав.

— Передчутливий, так? Ти Передчутливий?

— Ну, є в мене інше ім’я, — гукнув я у відповідь. — Але якесь гімнидло вкрало його. Поки не поверну його, згодиться і Передчутливий.

— А як не зможеш його повернути?

— Приємно, що ти хвилюєшся, але ж я знаю того гімнидла. Він недовго буде мені проблемою.

Зміна в голосі була крихітна, а пауза майже непомітна. Тільки посланське відчуття могло вловити той гнів, що був придушений так само швидко, як і розгорівся.

— Та невже?

— Кажу тобі. Справжній кизяк. Такі довго не живуть.

— Схоже, ти надміру впевнений у собі, — його голос на дрібку змінився. Я таки вжалив його кудись глибоко. — Може, ти не знаєш того хлопця аж так добре, як тобі здається?

Я гаркнув від сміху.

— Жартуєш? Я навчив його всього, що той серун знає. Без мене…

Ось воно. Я знав, що хтось іде по мене. Той, кого я не міг почути за допомогою нейрохімії, поки обмінювався прикритими образами з голосом назовні. Приземкувата, замотана в чорне фігура, що проскочила крізь отвір за п’ять метрів піді мною, з якимось зоровим і сенсорним обладнанням для спецоперацій, що надавала його голові комашиного, нелюдського вигляду.

Термографіка, звукова локація і детектор руху як мінімум… Я вже падав. Зіскочив зі свого карнизу й виставив п’яти чобіт так, щоб ударити в шию нижче потилиці й зламати її.

Щось у тому шоломі попередило його. Він відскочив убік, зиркнувши вгору й наводячи на мене бластер. Його рот під маскою розкрився для крику. Розряд розітнув повітря, крізь яке я щойно пролетів. Я приземлився й зігнувся десь за долоню збоку від нього. Заблокував удар дулом бластера, що летів на мене. З його горла вирвався тремтячий від несподіванки крик. Я вдарив його знизу в горло ребром долоні, і крик здушило від судомних позивів. Він заточився. Я випростався, подався за ним і рубонув знову.