Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Ну... а де з та псиниця? — питає жид.
— Та пшениці не питай, — Лушня йому: — ми добудемо...
— Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!
— То-то ж... а ти кажи: почому за мішок даси?
— Та сцо з? — семигривеника...
— Ах ти, свиняче ухо! — гримнув на всю хату Чіпка. — За мішок пшениці — семигривеника? І
— Ну... сцо з, що за місок?.. Я все знаю, яка то псениця... ще часом... крий боже!..
І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. Чіпка широко розкрив очі й з дивовижею дивився то на жида то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толкує жидюга?!
— Ну, добре, — замина Лушня: — ти, Гершку, нашого не схочеш...
Виліз з-за столу,, береться за шапку, лагодиться з хати...
— А коли з тебе, Тимофію, дожидати?
— Да так... — зам'явся. — Перед світом... — одказав жидові тихо.
— Ну-ну... гляди!.. Бац, і півкварти випили...
— Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не достану пшениці, — за горілку заплачу!
— Та сцо там плата... Хіба я залію, чи що?..
— Егеж... То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! — гукнув на товариство...
Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Ішли вони купою, всі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освічував товариство. Чіпка бачив, як на виду в кожного грала якась радість... Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?
Лушня помітив, як блиснула люлька, хмурий вид Чіпчин.
— Чого це ти. Чіпко, як мила з'їв? — питає. — Чого ти журишся?
— Хто журиться? — твердо одказав Чіпка.
— Хтокало...
Розмова увірвалася... Затих гомін товариства; все кругом затихло... Сон наліг на ціле село: нігде не лялечки, нігде ні світла: втомившись після денної праці, все заснуло... Одні тільки собаки де-где не спали... Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх піднімалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре віщує. Страх — не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... У думці закрадається питання: — Куди се?.. чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе думка й тягне Чіпку далі та далі... Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, одурений підлесною думкою, забиває в серці страшне почуття...
Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає...
— Чіпко! ходім! — гукнув йому Лушня.
— Що?!
— Гуртом свого одбирати... Чіпка став, задумався...
— Ходім! — одказав якось глухо...
XIX
СЛИЗЬКА ДОРОГА
Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, — униз страшно глянути... Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, — волосся подереться вгору... А громак уже їде вниз, усе вниз... холод проймає душу, на лобі піт виступає... Доїдеш до гребня гори, спустишся прожогом униз — тоді вже ніколи боятись... Дух захоплює, якась звіряча радість проймає тебе, — у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як він, прийшовши до пана в гості, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав: вирнув — та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькій дорозі більше пропадає під такий час... Оже Чіпка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під коморою — ледве живого...
Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не мучила; страху він зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов міцніше давить... А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять — про крадіжку, про сторожа... Заворушилися, загомоніли: хто? як?
— Авжеж не хто, як не оті харцизяки! — гомонять люди, показуючи рукою в той бік, де Чіпчина хата. — Щодня п'ють та гуляють... за віщо? Хай спершу — гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же — все чисто пропив, матір прогнав... з чого ж його, як не красти?
Така поголоска дійшла до волості... « А що ж? може, й правда!» — міркують між собою волосні, — та зараз кинулись до Чіпки.
Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, у загороду, — чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній, що зостався після коняки й корови... ніде нічого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова двері, — ніхто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе...