Ім'я рози

«Дивовижно! — сказав Вільям. — Щораз цікавіше! — Він озирнувся: — Але належить подбати про те, щоб оберегти це відкриття від підступів нашого таємничого гостя, якщо він ще тут…» Він зняв лінзи, поклав їх на стіл, тоді дбайливо згорнув пергамен руркою і сховав його у складки свого габіту. Все ще отетерілий від цієї низки дивовижних, м'яко кажучи, пригод, я саме лаштувався далі розпитувати його, коли нашу увагу відвернув раптовий і різкий згук. Він пролунав десь біля підніжжя східних сходів, які вели до бібліотеки.

«Він там, хапай його!» — вигукнув Вільям, і ми кинулися в той бік, він швидше, а я — повільніше, бо тримав каганець. Я почув гуркіт, немов хтось перечепився і впав, тоді підбіг і побачив біля підніжжя сходів Вільяма — він дивився на важкий том з оправою, укріпленою металевими цвяхами. В ту ж мить ми знов почули галас, але з того боку, звідки ми прибігли. «Який же я дурень! — вигукнув Вільям. — Мерщій, до Венанцієвого стола!»

Я зрозумів, що хтось із затінку за нами кинув книгу, щоб виманити нас подалі від стола.

Вільям знову виявився спритнішим од мене і першим добіг до стола. Біжучи за ним, я побачив між колонами тінь, яка тікала по сходах західної башти.

Мене охопив войовничий запал, я віддав каганець Вільямові і кинувся наосліп по сходах, якими збіг униз утікач. В ту мить я почував себе воїном Христовим, що став на герць з усіма пекельними полчищами, і палав бажанням схопити невідомого, щоб передати його вчителеві. Я стрімголов злетів униз по гвинтових сходах, перечіпаючись за поділ свого габіту (присягаюсь, то була єдина мить у моєму житті, коли я пошкодував, що вступив у монаший чин!), та в той же мент мені зблиснула потішлива думка, що й мого супротивника теж, мабуть, сковує така ж завада. До того ж, якщо він забрав книгу, в нього, мабуть, і руки зайняті. Я прожогом влетів у кухню за хлібною піччю і у мерехтінні зоряної ночі, яке блідо освітлювало широкий прохід, побачив, як тінь, яку я переслідував, зникла за дверима трапезної, затріснувши їх за собою. Я поквапився туди, кілька секунд змагався з дверима, намагаючись їх відчинити, ввійшов, озирнувся і не побачив нікого. Двері, що виходили назовні, далі були на засуві. Я обернувся. Темінь і тиша. Я побачив, як з кухні наближається слабкий вогник, і притулився до стіни. На порозі проходу між двома приміщеннями з'явилася постать, освітлена полум'ям каганця. Я скрикнув. То був Вільям.