Фіолетова загибель
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Фіолетова загибель». Краткое содержание книги:
…Троє американських юнаків вирішили провести свою відпустку в мальовничих лісових нетрях штату Айдахо, далеко від міської метушні. Прогулюючись одного разу по лісу, вони знайшли там загадковий камінь — на їхню думку, метеорит. Почали досліджувати його. Виявилося, що на метеориті при певних умовах розвивається плісень, випари якої згубно впливають на земних тварин і людей. Один з юнаків стає жертвою необережного поводження з плісенню. Між двома іншими юнаками точиться запекла боротьба. Один вважає, що відкриття треба продати за великі гроші Пентагону, використати як зброю в майбутній війні. Другий розуміє, що смертоносна плісень може завдати людству непоправного лиха.
Що ж буде далі із згубним метеоритом? Навколо цього питання і розгортається дія повісті.
Книжка застерігає — не накликайте біди на голови людству вишукуванням нових засобів масового знищення всього живого на Землі. Зривайте підступні плани мракобісів!
— Джеймс!..
У палатці панувала тиша. І було так само темно, як і раніше, тільки трохи виділявся блакитнуватий квадратик пластмасового віконця. Тоді Меджі зрозуміла, що все це їй приснилося: і Джеймс Марчі, й задушевна розмова з ним. Засмучена, вона довго дивилась у темряву: сон був такий приємний і зовсім не страшний, хоч вона й бачила у сні людину, яка вже не жила. Навпаки, цей сон заспокоїв її. Віщий сон! Як усе це дивно: адже Джеймса вже немає, а він говорив з нею, наче живий. Він казав, що кохає її… кохає… Утретє вона вже не повторила цього, а тільки всміхнулась од відчуття цілковитого, всеосяжного спокою, який огорнув її. І відразу ж заснула міцно й глибоко…
А ранком Меджі прокинулась від незвичного шуму. Їй здалося, що хтось наполегливо стукає в полотняні стінки палатки. Через кілька секунд вона збагнула, що це йде дощ, який немов збирався з силами вже другий день і нарешті вирвався з сірої пелени, що затягла небо. Пластмасовим віконцем палатки безперервними струмочками стікала вода. Клайд Тальбот кликав її:
— Меджі, час вставати й збиратися. Приїхала машина.
— Як, хіба вже так пізно? — здивувалася вона.
— Не дуже, але вже одинадцята година. Ви сьогодні заспали, мабуть, через дощ.
— Ой Клайд, якби ви знали, що мені снилося! — згадала Меджі. — Зайдіть у палатку, я вам розповім, доки складатиму речі!
Із стенографічною точністю вона описала йому свій дивовижний сон, згадуючи найменші деталі розмови, що врізалися їй в пам’ять так, наче вона справді говорила з Джеймсом Марчі. Клайд уважно слухав, не перебиваючи жодним словом. А коли вона скінчила, сказав:
— Сон вас заспокоїв, Меджі, і це дуже добриє. А те, що говорив вам у сні Джеймс, ішло цілком від вас самої.
— Я не розумію, Клайд. — Очі Меджі стали круглими від здивування. — Як від мене самої? Адже він говорив дуже важливі речі, до яких я й не додумалася б…
Клайд трохи посміхнувся.
— А ось ви перевірте. Ви запитували Джеймса про те, що давно вже вирішили самі, тільки не вміли як слід сформулювати. А у сні почуття дуже загострюються. І ви відповідали на всі свої запитання словами Джеймса.
Меджі замислилась. На обличчі її було помітне вагання.
— Можливо, — нарешті сказала дівчина. — Ви пояснили це зовсім так, як перед тим робив Джеймс. Значить, мій сон не віщий? — зажурено спитала вона.
Клайд знизав плечима.
— Безумовно, ні.
— І те, що Джеймс казав мені вже не про Фреда, не про справи, а… — Вона зам’ялася. Але Клайд зрозумів.
— І це теж, — відповів він. — Саме таких слів ви й чекали від Джеймса. Особливо після того, як прочитали його листи.
— Можливо… — із ваганням повторила Меджі.
«Зрештою, якщо можна без особливих заперечень повірити, що Джеймс Марчі у сні формулював мої власні думки, — думала вона, — то коли він казав про кохання — це було так хороше й приємно, що вже ніяк не можна припустити, немов він тільки повторював мої здогадки: адже я припускала це, а він говорив прямо…» Але вона не поділилася своїми думками з Клайдом, бо є речі, які може розуміти лише дівчина, і вони недоступні для чоловіка, навіть такого розумного, як Клайд Тальбот!
Зібравши чемодан, Меджі де захотіла їсти, вона, мовляв, поснідає на аеродромі в Бойсі, випила тільки чашку кави з грінками, та й то коли довідалася, що їх смажив Клайд, а не Фред, який із добрячим апетитом кінчав свій сніданок.
Шофер прибулої машини жваво привітався з дівчиною, відзначивши, що вона, на його думку, чудово виглядає.
— І вже коли ви обмежуєтеся лише чашкою кави, так, мабуть, краще відразу ж і виїжджати, міс, — додав він. — Знаєте, коли йде дощ, завжди можна чекати неприємностей на такому шляху, як цей. Отож їдете не лише ви, а й цей містер? — вказав він очима на Фреда Стапльтона. Той мовчки кивнув головою. Потім шофер поправив кепку і пішов до машини, захопивши чемодан Меджі. Фред Стапльтон провів його очима й холодно спитав Клайда:
— А твоє рішення не змінилось? Май на увазі, тоді я вестиму справу самостійно. Отож…
Клайд Тальбот обірвав його:
— Отож мені слід заздалегідь відмовитися од усіх можливих прибутків, хочеш ти сказати? Так, я відмовляюсь. Урочисто заявляю це тобі! І постараюсь…
— Що?.. — підозріливо спитав Фред, свердлячи його недружелюбним поглядом. Клайд посміхнувся.
— Постараюся зберегти метеорит з плісенню, — відповів він іронічно. — Адже саме про це ти просив мене вчора?
— А сьогодні я думаю, що він не дуже потребує твого піклування, — гостро відрізав Фред. — Якщо ти, звичайно, не хочеш покінчити життя самогубством, — додав він ущипливо. — Знаєш, я вчора все обміркував. І прийшов до висновку, що подальші розмови зайві.