Людина без властивостей. Том III

То «Рашель», яка клопоталася чимось у суміжній кімнаті (від певного часу дівчина стала на диво неслухняною) поклала край цій сцені, несподівано ввімкнувши світло за прочиненими дверима. Діотима хутко висмикнула свою руку з Ульріхової, в якій хвилю ще лишалося відчуття заповненого невагомістю простору.

 — Рашель, — пошепки покликала дівчину Діотима, — ввімкни світло й тут!

Коли покоївка це зробила, їхні освітлені голови мали такий вигляд, немовби звідкись випірнули — так наче з них ще не зовсім стекла темрява. Навколо рота в Діотими лежали тіні, роблячи вуста вологими й підпухлими; невеличкі перламутрові жовна на шиї й під щоками, які зазвичай здаються ніби створеними для любителів розкішних делікатесів, були тверді, мов ліноґравюра, і страшенно затушовані чорнилом. Ульріхова голова в незвичному світлі також бовваніла, наче пофарбована в біле й чорне голова дикуна на стежці війни. Ульріх примружився, намагаючись прочитати назви книжок, які лежали навколо Діотими, і його вразила та жадоба до знань у сфері гігієни душі й тіла, яка продиктувала кузині вибір цих книжок. «Коли-небудь він мені що-небудь ще вчинить!» — раптом подумала вона, тривожно стежачи за його поглядом; але свідомість її цю думку у фразу так і не оформила; Діотима просто відчула себе надто незахищеною від кузена, коли ось так, на світлі лежала перед його очима, і їй захотілося прибрати впевненого вигляду. Широким жестом, що мав продемонструвати неабияку перевагу, як це й подобало б ні від кого й ні від чого «незалежній» жінці, вона показала на свої книжки і якомога діловитіше промовила: