Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
Комп’ютерна Діва зателефонувала рівно через тиждень, тобто у вихідний, адже в будні працювала, однак не з міста, як їй наказував, щоб могти визначити зручний для мене час зустрічі, а вже приїхавши сюди, отже, покористувалася з телефону-автомата, який висів при в’їзді до поселення неподалік від автобусної зупинки, а це значить, що й цього разу обійшлася легковажно.
— Чому не потелефонували з міста? — зимно спитав я.
— Ми ж уже домовились про зустріч, — промекав лагідний голосок.
Звісно, жодної домови не було, але з такого її поводження можна зробити висновка, що Ж. Смикальська істота все-таки свавільна.
Я так і сказав, не дорікаючи; правда, додав, що саме тепер я зайнятий і загалом звик зустрічатись із гістьми в пригідний мені й домовлений час.
— Коли турбуєтеся про пригощення, — наївно продзвенів голосок, — то не страшно. Я все з собою взяла!
— Сухарики й горішки? — не втримався від іронії.
— Ні, цього разу бутерброди з підсмаженим буряком, — урочисто звідомила Ж. Смикальська, ніби приперла мені принаймні окосту шинки.
Я ж часом бував по-дитячому впертий і знову послався на свою виняткову зайнятість.
— Ну, будь ласка! — проячало мекання. — Я ж так далеко їхала!
Зробив так звану педагогічну паузу, а після ще кількаразового ячання неохоче погодився, однак на короткий час.
— А в луги підемо? — спитала хитренько. — Захопила свого найбільшого й найкращого фотоапарата. Ну, будь ласка! Я ж так мріяла, що подамося в луги.
І я здався — звісно, витримуючи при цьому достоїнство, тобто поставив тверду умову, щоб більше таких несподіваних приїздів не було, інакше замкну перед нею ворота.
— Добре! — зітхнула вона. — Ви такий строгий! Микола такий строгий не був.
Чи ж насправді я строгий? Навряд! Але змушений розіграти цю інтермедію із самозастороги — не міг не подумати: ця істота, як Микола Лико княжої крові, була спадкоємцем чи предком отієї Кози-дерези з відомої казки, відомої кожній українській дитині, адже, вигнана з попереднього місця пробуття, шукала, образно кажучи, «Зайчикової хатки» і цю хатку без великих зусиль віднайшла в мого приятеля, вигнавши його геть, тобто виселивши в потойбічний світ. Отже, коли вживати анімалістичних категорій, Зайчиком був він, мій бідний приятель. У казці, правда, Зайчик не вмирає, а, розсипаючи рясні сльози, просить допомоги у Ведмедя, Вовка, Лисиці і, нарешті, в Рака, який і доконав Козу. А коли б вона просто із Зайчикової хатки втекла, то мала б існувати третя частина її пригод, тобто здобуття нової хатки з відселенням нового господаря «туди — не знати куди». Але в народних варіянтах казка завершується на змаганні з Раком, який Козу таки прогнав чи подолав; зрештою, ще ніхто з живих цієї болячки не переміг. Я ж був покликаний Зайчиком, тобто Миколою Ликом, на допомогу, отже, мав бути до Кози строгий, як ними були Ведмідь, Вовк і Лисиця, — удамося до композиційної вільності і сконтамінуємо цих персон в одну — у постать не вельми успішного писаки, щиродушно відданого цьому мистецтву, власне, у мою незавидну і значно подолану часом істоту.